Він починав зі звичайної патрульно-постової рутини в Макіївці, куди після служби в армії його влаштував двоюрідний брат матері, який сам служив начальником у невеличкому районному містечку там же, на Донбасі. Гусляков зарекомендував себе швидко: фізично міцний, кмітливий, цинічний таких там служило багато, але Микола відзначався тим, що не тільки був готовий виконати будь-яке брудне завдання, але виконати його грамотно і чітко, навіть з таким собі хистом завзятого мента. Начальство оцінило здібності молодого міліціонера далі він продовжив карєру в карному розшуку, де на нього також чекав стрімкий ріст по службі, а згодом і керівна посада. То були роки, коли на Донбасі часто вбивали, тож будь-якому менту, якщо він хотів нормально жити і мав амбіції, потрібно було знати не тільки входи, але й виходи.
З Хазяїном Гусляров вперше перетнувся, коли той ще працював директором складу, і вони сподобалися один одному: недавній зек і перспективний опер. Карєра Хазяїна зростала так само швидко, і його чіпка память вміла зберігати і виділяти потрібних людей, не втрачати з ними контакту. Згодом він знаходив і перевіряв їх, а тих, хто пройшов іспити, наближував. Гусляков всі ці роки перебував поруч, жодного разу не схибив, тож коли Хазяїн став президентом, він посів пост начальника служби охорони. І дуже сильно тепер дивувався забороні на активні дії.
У кабінеті Гусляков набрав номер колеги зі Служби, звичайно, земляка.
Петрович, мої вітання. Як сам? Я в порядку, так, на посту номер один. Слухай, у тебе далеко ручка з папірцем? Ні? Запиши, будь ласка, потрібно одну дівку пробити: Зінчук Олександра Василівна, тисяча девятсот вісімдесят другого року народження, 4 квітня Ага, так точно, Овен
3
За що Саша цінувала Івана, так це за те, що він ніколи не піддавав сумніву доцільність її дій. Навіть тоді, коли карти певний час не розкривалися, і вона діяла, здавалося, навмання, покладаючись на інтуїцію. Іван жартував, що й сам покохав її і вирішив бути з нею, поклавшись виключно на інтуїцію і відкинувши всі раціональні «за» і «проти». Просто зробив крок, наче в прірву, і все, тож не довіряти Саші дорівнювалося би зраді власних почуттів.
Слухай, ти не боїшся, що тебе посадять? лише інколи запитував Іван.
Посадять значить, посиджу. Багряний же сидів. І інші сиділи.
А якщо вбють?
Я завжди згадую в страшні моменти про дівчат і хлопців з УПА. Як їм велося? Вони ж взагалі воювали без всякої надії на перемогу. Просто йшли в ліс і все відповідала Саша.
Вони познайомилися ще в минулому житті здається, це так давно було, коли завзято переймалися національно-патріотичним рухом. Обидва мали вельми романтичні уявлення про те, що мало відбуватися з країною, і найкоротший шлях до перемоги бачився саме через радикальні організації, силове протистояння з владою, революцію. До того ж все виглядало вельми привабливо: історія, прапори, символіка, утаємниченість, рішуче налаштована націоналістична молодь. Про те, що ця юрба щиро налаштованих молодих людей кишить агентами СБУ і ФСБ, тоді мало хто задумувався. Насправді таке стихійне середовище добре сприяло виявленню проукраїнські налаштованих осіб, постановці їх на облік спецслужб, перманентному нагляду за ними, організації «підстав» або фіксуванню реальних дрібних злочинів і все, ось вам готовий таємний агент.
Перший раз Саша взяла участь у масових акціях протесту, ще коли навчалася в університеті. Вона сиділа в задрипаному офісі партії і координувала дії різних вуличних груп не те щоб у неї виявився грандіозний талант до цього, просто в офісі ніхто лишатися не хотів: всі бігли на вулицю, у натовп поштовхатися з міліцією, покричати образи на адресу президента чи уряду, словом, хлопців тягнуло на подвиги. Проте час йшов, акція протесту тривала, але ніяк не могла дістатися хоча б якої-небудь мети. Механічне махання прапорами втомлювало і дратувало, як і безглузда штовханина з ментами, але придумати щось оригінальне, цікаве, щоб це показали по телевізору і написали в інтернеті, не кажучи вже щоб підштовхнуло владу на компроміси, ніхто толком не міг: всі були зайняті поточними справами.
Користуючись нагодою і вільними хвилинами біля телефону, Саша міцно взяла комунікацію з політичною опозицією і координацію загонів у свої руки, паралельно придумуючи дрібні витівки. Спочатку хлопці не дуже зважали на її пропозиції, діяли неохоче, але одного чудового ранку вони побачили, що в медіа про них заговорили трохи іншою тональністю. Апогеєм Сашиних придумок стала провокація під адміністрацією президента: вона запропонувала кинути туди коктейль Молотова, щоб було і красиво, і медіагенічно, але без жертв і травм. За час протесту навколо неї згуртувалася невеличка група довірених осіб: талановитий піротехнік-самоучка, який міг зробити вибухівку, здається, навіть із газети, упертий радикал-анархіст і беззастережно-сміливий студент історичного факультету універу ім. Тараса Григоровича. Як потім здогадалася Саша, хтось із цієї трійці і був зрадником, можливо, навіть, працівником якогось силового відомства. Їм дозволили зробити вибухівку, пронести її крізь кордони і навіть кинути а потім всіх повязали. Окрім Саші, бо в той день вона вперше вийшла з офісу на вулицю, щоб подивитися, як воно там ведеться.