То слухай же сюди, Терезо, сказав Санчо, я веселий, бо знов стаю на службу до пана Дон Кіхота, що втретє надумав їхати пригод шукать; отож і я з ним їду, бо нужда мені припала, та й надія, бачиш, світить, що ще десь сотню талярів добуду намість тих, що вже потратили. Та впять же таки й сумно мені, що мушу з тобою і з дітьми розлучитись. От якби Господь послав мені поживу, щоб я дома сидів, по шляхах та по розпуттях не волочився, не росився, мовляв, і не мочився, а йому воно що, аби захотів, і уже все є, то мої радощі були б певніші і тривніші, а так, бачиш, із журбою пополам, що з тобою розставатись випадає. Тим і правду я сказав, що, якби була воля Божа, радніший я таким веселим не бути.
Ти ба, Санчо, одказала Тереза, відколи ти до того мандрованого лицарства приснастився, то так став закрутисто говорити, що з простою головою і не розжуєш, так-таки нічого й не зрозумієш.
Аби Господь мене розумів, жінко моя, а він же то всьому на світі розумітель, мовив Санчо. А ти, небого, дивись, добре доглядай сі три дні Сірого, щоб мені як дзвін був, оброку давай удвоє проти звичайного, сідло і всю упряж облагодь як слід і охаюч, бо, вважай, не на весілля їдемо, а світами блукатися, з велетнями, песиголовцями та всякими почварами воюватися, реву, рику, сику і зику начуватися Та все те за лагоминки здалося б проти каторжних янгуасців та заворожених маврів.
Бачу, бачу, дружино моя, сказала Тереза, що нелегкий хліб у мандрованого джури; буду ж я Бога милосердного благати, аби визволив тебе од тої халепи.
Скажу тобі по правді, жінко, признався Санчо, що якби не мав надії в скорім часі на губернаторя вискочити, то вже мені хоть лягай та помирай.
Оце вже й не думай, чоловіче, заперечила Тереза. Живи, живи, баранчику, хоть ти й шолудивий! Аби ти був жив, і хай западуться всі на світі губернаторства: без того панства ти з матернього лона вийшов, без того панства досі якось жив, без того панства і в могилу зійдеш, чи хай понесуть тебе, коли Бог до гурту покличе. Живуть же якось люди без губернаторства, і таки живуть, і таки люди їх за людей мають. Голод то найліпша в світі приправа, і бідним її ніколи не бракує, тим і їдять вони все в охотку. Та гляди вже мені, Санчо: коли ненароком таки вилізеш на губернаторя, то не забудь же за мене й за діток. Санчикові вже пятнадцятий минув, час до школи давати; дядько настоятель хоче його в духовнії вивести. А Марісанча,[27] донька твоя, вже на порі стала, аж регне заміж; дівці так заміжжя сниться, як тобі оте губернаторство. Сказано краще ледачому супружниця, ніж доброму підложниця.
Слово честі, сказав Санчо, коли Бог пошле мені губернаторство абощо, то я, жіночко, за такого великого пана Марісанчу нашу оддам, що ні приступу: всяке вельможною її величатиме.
Е, ні, Санчо, не треба, заперечила Тереза, оддай її за рівню, то воно лучче буде. А то перебереться з деревяних черевиків у дорогі пантофлі, з сірої десятчаної спідниці в ребронти та єдвабні кунтуші, з Маріки, що всяке їй «ти» каже, зробиться ясною панею чи там вельможною і буде дівка, як у сливах, що не ступне, то все не так, що не скаже, то все вклепається; сказано, до хлопської основи панське поткання не пристане.
Мовчи, дурна! гримнув Санчо. Мине рік чи два, і набереться вона благородних звичаїв, помажеться панією, якось-то воно буде; аби вельможества доскочити, а то все трава.
Ей, Санчо, Санчо, вмовляла його Тереза, не кидайся свого стану, не микайся між пани, чого б я так високо літала? Не дурний то приказку вигадав, що чухайся, каже, віл з волом, а кінь з конем. Воно то лепсько було б нашу Маріку за якогось грапчука або там лицарчука віддати, та гляди, щоб він потім під сердиту руч мугиркою її не взивав, що в тебе, скаже, батько гречкосій, а мати товстопряха. І не кажи мені, чоловіче, й не говори, не на те я свою доню кохала Ти тіки, Санчо, грошиків добудь, а дочку за люди віддати то вже мій клопіт. Є в нас тут Хуана Гевала син, Лопе зветься; там такий дебелень та кремезень, що ну! Знаємо його добре, а дівка йому ніби в око впала, вже й насватуватись почина чим не пара? Сказано, рівня, і впять-таки в нас під оком, отак і житимемо вкупі любенько, батьки й діти, зяті і внуки, в мирі і злагоді, в Божому благословенстві. І не важся мені оддавати її кудись у столицю, в пишнії палати, бо нікому там вона не буде ані до розмови, ані до любові.
Тю на тебе! вигукнув Санчо. Чи ти Тереза, чи ти нетвереза? Чого се ти ні сіло ні впало мені впоперек ідеш, не хочеш, щоб я видав дочку заміж, як сам знаю, щоб я од неї вельможних онуків діждався? Чув я, жінко, од старих людей, що хто не скористався щастям, як воно само в руки пливло, той нехай на себе наріка, як воно стороною пішло. Негоже нам і тепер перед ним зачинятись, коли само в двері добувається; дме ходовий вітер напинаймо ж вітрила!