Ти, брате Санчо, говорив отсе, мовби професор із кафедри, сказав Карраско. Здайся ж на Бога та й на пана Дон Кіхота, дасть він тобі не то острів, а й ціле царство.
Ну, то вже, може, й лишнє, заперечив Санчо. Та скажу я панові Карраску, що й царство за мною не пропало б; я собі живчика мацав, то знаю, що стане в мене здоровя чи над царством царювати, чи над островом губернаторювати, я вже панові свому не раз казав.
Гляди тільки, Санчо, зауважив Самсон, а то буває, що вибється людина в люди, то де її і людськість дінеться: вискочиш на губернатора, то й рідної неньки одцураєшся.
То, може, з такими людьми буває, що самосійки десь у буряні вродились, одказав Санчо, а не з такими, як я, що душа на чотири пальці щирохристиянським салом обросла. Гляньте на мене, чи такий я вдався, щоб за добро невдякою платив?
Дай Боже, промовив Дон Кіхот. Та скоро побачимо, як владу дістанеш, бо той острів уже мені перед очима мріє.
Сеє сказавши, попрохав у бакалавра, що коли він піїта, то хай учинить йому ласку і напише для нього вірші на розлуку з сеньйорою Дульсінеєю Тобоською, та ще й акростихом, щоб, читаючи згори вниз перші літери кожного рядка, вийшло ймення Дульсінея із Тобоса. Бакалавр одказав, що хоть він і не належить до знаменитих поетів (бо таких на всю Гишпанію ледве знайдеться три з половиною), проте неодмінно скомпонує такий стихотвір, дарма що то не легка річ, бо в тому йменні сімнадцять літер: як писати кастильськими катренами,[24] чотири строфи по чотири рядки, то одна літера зайва, як узяти пятирядкову строфу, одинарну чи подвійну, тобто редондилью чи десиму,[25] то трьох літер не вистачить, та він уже постарається скостити десь одну літеру і вбгає те ймення в чотири катрени.
Се треба зробити за всяку ціну, сказав Дон Кіхот, бо як імя не буде вказане ясно і явно, то ніяка жінка не повірить, що вірш і справді їй присвячено.
Отак вони й домовились, а виїзд призначили за тиждень. Дон Кіхот узяв з бакалавра слово, що не зрадить тієї таємниці нікому, особливо парохові та майстрові Ніколасу, не кажучи вже про небогу та ключницю, бо вони могли б стати на перешкоді тому спасенному і шляхетному замірові. Карраско пообіцяв і попросив на прощання в Дон Кіхота, аби він при нагоді подавав йому про себе вістки чи вже там добрі, чи лихі. На тому вони й розстались, а Санчо теж пішов рихтувати, що треба, в дорогу.
Розділ V
Про дотепну й розумну розмову, що точилась поміж Санчом Пансою та жінкою його Терезою,[26] а також про інші події, гідні доброї згадки
Дійшовши до пятого розділу сієї історії, перекладчик заявляє, що сей розділ здається йому підробленим, бо в ньому Санчо висловлюється таким штилем, якого навряд чи можна було сподіватись од його куцого розуму, і говорить такі субтельні речі, які йому, певне, і вві сні не снились; проте не хотів він нічого того проминути, щоб не схибити проти своєї повинності, і пише далі в такий спосіб.
Радий та веселий прийшов Санчо додому, а жінка ті його веселощі на мушкетний стріл уже завважила та й питає:
Що там сталося, любий мій Санчо, що ти такий раденький ідеш та веселенький?
Щоб була на те Божа воля, дружино моя, одвітує Санчо, радніший я таким веселим не бути, як оце здаюся.
Щось я тебе не розберу, мужу мій, сказала Тереза. Проти чого се ти кажеш, що радніший, якби на те Божа воля була, таким веселим не бути? Хоть я, може, й дурна, та хто ж тому буває радий, що йому радості нема?
То слухай же сюди, Терезо, сказав Санчо, я веселий, бо знов стаю на службу до пана Дон Кіхота, що втретє надумав їхати пригод шукать; отож і я з ним їду, бо нужда мені припала, та й надія, бачиш, світить, що ще десь сотню талярів добуду намість тих, що вже потратили. Та впять же таки й сумно мені, що мушу з тобою і з дітьми розлучитись. От якби Господь послав мені поживу, щоб я дома сидів, по шляхах та по розпуттях не волочився, не росився, мовляв, і не мочився, а йому воно що, аби захотів, і уже все є, то мої радощі були б певніші і тривніші, а так, бачиш, із журбою пополам, що з тобою розставатись випадає. Тим і правду я сказав, що, якби була воля Божа, радніший я таким веселим не бути.
Ти ба, Санчо, одказала Тереза, відколи ти до того мандрованого лицарства приснастився, то так став закрутисто говорити, що з простою головою і не розжуєш, так-таки нічого й не зрозумієш.