Він чув, як хтось із його товаришів назвав її імя.
Справді, підтвердила вона. А звідки ви знаєте?
Чув, посміхнувся Френк. Я вас часто бачу. Хочете лакриці?
Він покопирсався в кишені і витягнув кілька паличок свіжої лакриці (дуже поширених у ті часи ласощів).
Пейшенс чемно подякувала і взяла одну.
Напевно, не надто смачно. Вона вже давно лежить у мене в кишені. Днями у мене були тягучки.
Та ні, смачно, відгукнулася вона, посмоктуючи кінчик палички.
А ви ж знаєте мою сестру, Анну Ковпервуд? запитав Френк, повертаючись до початої розмови і мимохідь представляючись своїй сусідці. Вона, щоправда, на клас молодша за вас, але, можливо, ви знайомі?
Я її знаю. Ми зустрічаємося, коли йдемо зі школи.
Я живу он там, праворуч, Френк показав їй на будинок, до якого вони підходили, ніби дівчинка і без того не знала, де він живе. Сподіваюся, ми тепер часто будемо бачитися?
А ви знайомі із Рут Меррієм? запитала вона, коли Френк уже збирався повернути на мощену доріжку, що вела до його дому.
Ні, а чому ви питаєте?
У неї у вівторок вечірка, ніби мимохіть зауважила дівчинка.
А де вона мешкає?
У будинку двадцять вісім.
Я був би не проти зайти до неї, зізнався Френк, повертаючи додому.
Може, вона і запросить вас. Пейшенс ставала все хоробріша (у міру того як відстань між ними збільшувалася). Я її попрошу.
Дякую, сказав він із посмішкою.
Вона вистрибом побігла далі.
Френк із сяючим обличчям дивився їй услід. Вона була чарівна. Він відчув палке бажання поцілувати її і жваво уявив собі вечірку у Рут Меррієм і все те, що це йому обіцяло.
То було одне з дитячих захоплень, які час від часу охоплювали Френка серед вихору життєвих подій. З Пейшенс Барлоу він тайкома цілувався в затишних куточках, перш ніж знайшов собі іншу. Узимку Пейшенс разом з сусідськими дівчатками вибігала на вулицю пограти в сніжки або ж у довгі зимові вечори засиджувалась на лавочці біля дверей свого будинку. Підстерегти її в ці години і поцілувати було так само легко, як на вечірках нашіптувати їй всілякі милі нісенітниці.
На зміну їй прийшла Дора Фітлер (Френку було тоді шістнадцять років, а їй чотирнадцять). Пізніше, у сімнадцять років, пятнадцятирічна Марджорі Стеффорд білява пухкенька дівчинка з блакитно-сірими очима, румяна і свіжа, як ранкова зоря.
У сімнадцять Френк вирішив кинути школу. Він усього три роки провчився в старших класах, але вже був ситий навчанням по горло. З тринадцяти років усі його помисли були звернені на фінансові оборудки, в тій формі, як ото він спостерігав на Третій вулиці. Час від часу він виконував доручення, які давали йому можливість трохи підробити. Дядько Сенека дозволив йому допомагати вагарю у вантажному порту, де під пильним наглядом урядових інспекторів складалися в державні пакгаузи мішки з цукром. Іноді, при особливо нагальній роботі, він допомагав батькові і отримував за це платню. Френк навіть змовився було з містером Делрімплом щодо підробітку у нього в суботні дні. Але невдовзі після того, як йому стукнуло пятнадцять, батько став головним касиром з річним окладом в чотири тисячі доларів, і про роботу за рундуком, звичайно, більше не могло бути й мови.
Якраз саме в цей час до Філадельфії знову приїхав дядько Сенека ще огрядніший, ще більш владний, і сказав племіннику:
Ось що, Френку: якщо хочеш взятися до справи, то я тобі для початку запропоную непогану пропозицію. Перший рік ти будеш працювати без платні, але якщо впораєшся, тобі, ймовірно, дадуть преміальні. Чув про фірму «Генрі Вотермен і Ко» на Другій вулиці?
Я знаю, де міститься їхня контора.
Так от вони згодні взяти тебе рахівником. Це маклери, що займаються перепродажем зерна і посередницькими справами. Ти якось казав, що хочеш попрацювати в цій сфері. Коли скінчиться навчальний рік, сходи до містера Вотермена, пошлися на мене, і він, треба гадати, тебе візьме. Розкажи потім, як ви домовилися.
Дядько Сенека тепер був уже одружений своїми грошима він завоював серце однієї небагатої, але честолюбної жінки з філадельфійських світських кіл. Завдяки цьому шлюбу звязки Ковпервудів, на загальну думку, повинні були дуже зміцнитися. Генрі Ковпервуд подумував про те, щоб переїхати в північну частину міста, на Фронт-стрит, звідки відкривався чудовий вид на річку і де вже йшло будівництво красивих особняків. На ті часи незадовго до Громадянської війни[3] його чотиритисячний оклад був досить значним. Генрі Ковпервуд, розсудливий і обережний, ніколи не вкладав свої заощадження навіть у найменш ризиковані справи, і завдяки своїй акуратності, обачності і пунктуальності мав, як вважали його товариші по службі, всі підстави в майбутньому розраховувати на пост віце-директора або навіть директора банку, в якому працював.