Мій родовід
Вельможі пихаті і горді
Плетуть родоводів вязь[5]:
В одного прапрадід став лордом[6],
В іншого прадід князь.
Баньки упявши в минуле[7],
Гордо ця знать рече:
Про нас хрестоносці чули
В нас Рюрика кров тече[8]
Мій предок вогнем і залізом
Титул собі добув
А мій тисяч сорок зарізав,
За це і в пошані був
Нічого собі родоводи!
Та киньте свій ґвалт і крик:
Я із древнішого роду,
Бо я полтавський мужик.
Ви скорчите кисло пику,
Коли повідомлю вас,
Що предок мій споконвіку
Хліб сіяв і свині пас.
Щоб жерли ви булки й сало,
Віками пер соху-плуг.
Хіба ж для історії мало
Оцих видатних заслуг?!
Я вами гордую, панове,
Бо я знатніший од вас.
Звиняйте за грубе слово
Я з вами свиней не пас!
Перший
Першим був не Господь
і не геній,
першим був
простий чоловік.
Він ходив
по землі зеленій
і, між іншим, хлібину спік.
І не зміг
заробить монумента
цей наївний франк
чи дуліб[9],
бо не зміг він
знайти момента,
щоб узяти патент на хліб[10].
Постаріла вже мудрість Божа,
розтрощив її
грізний час.
Хлібом
геній живився кожен,
щоби розум його не погас.
Та нехай над землею година
чи негода лютує і рве,
вічна мудрість простої людини
в паляниці звичайній живе.
Квіти
Слів на описи не трачу, словом не передаси
Їх земної, безсловесної, дивовижної краси.
Люди дивляться, пяніють, в них кохаються віки,
Нареченим їх дарують, заплітають у вінки.
Ними кожен свою радість,
власне щастя назива,
Квіти часто нам говорять
втричі більше, ніж слова.
Скільки ми їм довіряли мрій, недоспаних ночей!
Але є ще кращі квіти, невидимі для очей.
Не цвітуть вони на клумбах і на тихих озерцях,
А цвітуть вони у грудях,
у людських цвітуть серцях.
В щирім серці, в чесних грудях
вірю, знаю! квіти є!
Щастя їх коріння поїть, радість барв їм додає.
В них красується, ясніє мрій дитинна чистота,
Золотими пелюстками в них кохання розцвіта.
Щоб вони не помарніли в душах чистих і ясних,
Завжди ніжністю й любовю поливайте, люди, їх.
«Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі»
Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,
В морозні ранки, і в вечірній час,
І в свята гомінкі, і в дні робочі
Ми думаємо, правнуки, про вас.
Ми думаєм про вас і тому наші руки
Не вянуть біля плуга і станка,
Тому в серцях у нас не витончена мука,
А радість голосиста і дзвінка.
Ні, то не сум промінить риса кожна,
То творчість бє з натхненних наших віч,
А творчість завжди мрійна і тривожна,
Немов травнева неспокійна ніч.
Ні, сонний спокій зовсім нам не сниться,
Ні, нас не вабить ніжна тишина
Прийдешнє осяває наші лиця,
Неспокій творчий з вічністю єдна.
І тому ми спокійно і суворо
Стрічаємо у праці і борні
Наклепи злобні і тупі докори,
Потоки божевільної брехні.
Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,
В морозні ранки і вечірній час,
На свята гомінкі і в дні робочі,
Нащадки дорогі, ми захищаєм вас.
Ровесникам
Ми в світ прийшли успадкувати славу,
Діла і думи, й чесні мозолі,
Батьків велику полумяну справу,
Що захистила правду на землі.
Нам не дрімать на тихому причалі,
Не виливать в кімнатній тишині
Свої дрібненькі втіхи і печалі
В меланхолійні вірші і пісні[11].
Нехай серця не знають супокою,
Хай обганяють мрії часу біг,
І наша юність буде хай такою,
Щоб їй ніхто не заздрити не міг!
«Юність в інших завше загадкова»
Юність в інших завше загадкова.
А своя проста була чи ні?
Це ж вона уперто й гарячково
Відкривала істини смішні.
Це ж вона, нестримана й криклива,
Повна вихвалянь і недовір,
В поєдинки рвалася сміливо,
Глуздові часом наперекір.
То чого ж стогнати кучеряво:
Що за діти хай боронить Бог!
Юність має на тривоги право,
Що ж то і за юність без тривог!
Хай ми посинієм од натуги,
Поступ не зупиним все одно:
Нові покоління не папуги,
Щоб товкти заучене давно!
Юність вчать наука їй не шкодить,
Але рветься зойк у мене з уст:
Хай до неї й близько не підходить
Із своєю міркою Прокруст[12]!