Вірші Симоненка хоча часто й перейняті публіцистичним пафосом, проте не мають деклараційного фальшу. Це відверті роздуми поета про свою долю і своє місце у великому житті народу, про органічне відчуття себе його невідємною часткою, а головне про духовну й моральну необхідність для себе бути до цього народу приналежним.
Народ мій є, народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
.
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Побувавши з товаришами на місці поховань жертв масових розстрілів тридцятих років у Биківні, Симоненко напише вірш «Пророцтво 17-го року». Назва вірша вибрана з цензурних міркувань, але зрозуміти його викривальний, антитоталітарний пафос неважко. Глибину душевного потрясіння поета точно передають сповнені гніву рядки, де змальовано жахну апокаліптичну картину знущань над українським народом, земля якого стає «цвинтарем розстріляних ілюзій». Поет викриває злочини прислужників режиму і попереджає вбивць:
Уже народ одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Як бачимо, Симоненко зумисне користується лайливими і грубими словами, щоб ще і ще раз підкреслити своє особисте ставлення до тиранії та тиранів. Так він продовжує вітчизняну традицію викривальної поезії, закладену Тарасом Шевченком.
Дитинство покоління, до якого належав Симоненко, було понівечене війною, потім принижене бездушністю й хамством комуністичних бюрократів. Державна влада мала на меті якнайшвидше зруйнувати родову память людей й витворити з них нову спільноту радянський народ. Свідомий свого походження митець просто і прямо оголошує, що він мужицького роду, що Україна для нього найбільша і найдорожча цінність, що він боготворить рідну землю і відчуває кревний звязок з нею:
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
На поетичних вечорах Симоненка любили слухати в Києві й Черкасах, і хоча він програвав у артистичності Миколі Вінграновському, експериментаторстві Іванові Драчеві, інтелектуалізмі Ліні Костенко, він мав свою прихильну аудиторію, яка щиро реагувала на сповнені громадянського (а насправді національного) пафосу вірші.
Поезія «Лебеді материнства» стала своєрідною візитівкою і заповітом поета. Слова «Можна все на світі вибирати, сину, / Вибрати не можна тільки Батьківщину» викарбувані на надгробку Симоненка в Черкасах. Друга частина цього твору, починаючи зі слів «Виростеш ти сину», покладена на музику А. Пашкевичем, стала популярною піснею. Успіх цього твору зумовлений його загальним настроєвим ладом, таким близьким і зрозумілим кожному українцеві. Молода матір, заколисуючи сина, провіщає його майбутню долю. Вона знає, що на нього чекає великий світ, дружба і любов, свідома вона й того, що ростить захисника, який боронитиме свій край, а якщо трапиться непоправне, то мати впевнена рідна земля візьме біль її сина собі. Її єдина порада дитині не забувати, що матір та батьківщину не вибирають.
Піснею стала ще одна поезія Симоненка, лейтмотив якої цінність і унікальності кожного людського життя. Поет закликає всіх людей памятати, що їхнє життя унікальне, бо воно більше ніколи не повториться:
Ти знаєш, що ти людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя єдина,
Мука твоя єдина,
Очі твої одні.
Ці слова звучать як заклик: не розгуби, не змарнуй днів свого життя, живи і дій, твори, люби, помиляйся, але не бійся жити, бо відкласти життя на потім неможливо. Поет стверджує: кожна людина неповторна, її невідємне право свобода, ніхто і ніколи не має права зневажати гідність людини. До речі, людська гідність ставилась Симоненком понад усе, про це він напише в своєму «Щоденнику»: «Втрата мужності це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям». Поет мудро радить не втрачати мужності, честі, самоповаги, шанувати ближнього, бути й лишатися в усьому і скрізь Людиною.
В інтервю на радіо одразу ж по виході збірки «Тиша і грім» Симоненко скаже: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть». Підтвердженням життєвого кредо поета стануть слова з його вірша:
Люди прекрасні.
Земля мов казка.
Кращого сонця ніде нема.
Загруз я по серце
У землю вязко.
Вона мене цупко трима.
У них відбилась краса і мудрість душі митця, який тонко відчував життя.