«Ніби краплі жовті, в темну воду»
Ніби краплі жовті, в темну воду
Стиглі зорі падають вночі.
Ти ідеш крізь синю прохолоду,
Підійнявши місяць на плечі.
Ти ідеш Іди собі, щаслива,
Мрій і смійся, думай і мовчи,
Посміхайся вітрові грайливо,
Травам імя милого шепчи.
Ти ідеш Звичайно, не до мене,
Не мені замріяність несеш.
Ніжна й добра, щедра і шалена,
Іншому в обійми упадеш.
Іншому у душу зрониш слово,
Сумнів розпанахавши навпіл.
Вечір перли вам до ніг казкові
Буде сипать росами на діл.
І від вас між сонних незабудок,
Без злоби, досади і обмов,
По росі брестиме босий смуток
І моя нерадісна любов.
«Не дивися так печально»
Не дивися так печально,
брів похмуро не підводь.
Усміхнись і просто вимов:
«Божевільний, не підходь!
Не ходи сумний та кислий,
стань, досадо, в стороні,
Як тебе немає поруч,
веселіш тоді мені.
І хоч ти ніщо для мене,
але ж бач, яка біда:
Мулить око порошина,
як під вію попада»
Говори мені і смійся
у холодній тишині,
Буду знать, що ти щаслива,
легше стане і мені.
«Я дивлюся в твої перелякані очі»
Я дивлюся в твої перелякані очі,
Я тебе заголубить, запестити хочу.
Тільки знаю: не треба! Не треба!
Міг раніше я жить
І не думать про тебе.
Все вривалося в душу, в тривожне чоло
Все на світі було,
Лиш тебе не було.
А тепер уже й світу, здається, нема
Тільки ти залишилась сама.
Але я протестую, волаю: не треба!
Та не можу вже жить
І не думать про тебе.
«Є в коханні і будні, і свята»
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль[21].
І з тобою було б нам гірко,
Обіймав би нас часто сум,
І, бувало б, тремтіла зірка
У тумані тривожних дум.
Але певен, що жодного разу
У вагання і сумнівів час
Дрібязкові хмарки образи
Не закрили б сонце від нас.
Бо тебе і мене б судила
Не образа, не гнів любов.
В душі щедро вона б світила,
Оновляла їх знов і знов.
У мою б увірвалася мову,
Щоб сказати в тривожну мить:
Ненаглядна, злюща, чудова,
Я без тебе не можу жить!..
Дупло
Одлунала далека пісня,
Гамірливий вечір замовк.
А тобі, видно, вдома тісно,
Що бредеш по дорозі, як вовк.
Сумно бачить тебе одиноким
Де подруга твоя чи друг?
Ну, чому ти проходиш боком,
Не завернеш ніколи в круг?
Може, в тебе у грудях мука,
То прийди, розкажи її
Ми простягнем на поміч руки,
Мозолясті руки свої.
Може, душу пече образа,
Може, впав ти від неї в стум?
Не вагайся, підходь, розказуй
Ми у пісні розвієм сум.
Та в очах твоїх завжди спокій.
І обличчя кругле, мов книш[22],
І проходиш ти завжди боком,
І підкреслено ти мовчиш.
І у всьому така погорда,
Що говорять дівочі уста:
Запишався якого чорта?
Торрічеллієва пустота[23]!
На трухляву столітню грушу
Ти похожий, чванько й мурло,
І боїшся, щоб хтось у душу
Не заглянув, мов у дупло.
«Ой майнули білі коні»
Ой майнули білі коні
тільки вються гриви,
Тільки курява лягає
на зелені ниви.
Пронеслись, прогупотіли,
врізалися в небо,
Впала з воза моя мрія
пішки йде до тебе.
Знаю: дійде, не охляне:
в полі не зачахне,
Світ твоїми, моя люба,
кучерями пахне!
Крізь пилюку, по багнюці
в холод і завію
Прийде чистою до тебе
біла моя мрія.
«В грудях набубнявіла тривога»
В грудях набубнявіла тривога
Світла, ніби ранок запашний,
Ти ще не хилила ні до кого
Лобик свій упертий і смішний.
Ти ще не торкалася губами
Вічних і прозорих таємниць.
Чистота твоя тремтить вогнями
У червонім клекоті зірниць.
Тільки манить ввечері дорога
У казково загадковий світ
В грудях набубнявіла тривога,
Тиха й мовчазна, як динаміт.
Зі збірки «Земне тяжіння»
«Світ який мереживо казкове!..»
Світ який мереживо казкове!..
Світ який ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.
Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!
Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам
Все одно ті скарби по краплині
Я тобі закохано віддам.