Коллектив авторов - Наближення. Переклади (збірник) стр 10.

Мій вечоре, я знав, що ти грядеш,
Що кроки ти не забариш урочі,
Що світ густою тьмою ти заллєш
І ніч наблизиш ти посланець ночі!

О вечоре, ти вже мій день зборов,
І нас одною линвою звязало.
Ти не прийти не міг, і ти прийшов
Таким, яким ввижавсь мені, бувало.

Хоч би й схотів я сил не стане всіх,
Міцніючи, розкраять громом тишу
Я полудня в полудень не беріг,
Об чім сумую й думаю частіше.

Ти, вечоре, не зраджував мене
Вечірні сили я на тебе трачу.
Я бачив ранок, зустрічався з днем,
Тепер, мій вечоре, твоє лице я бачу!

Як всі погаслі мешканці землі,
Ні дню, ні ранку я не дорікаю.
Ніщо не вічне. Та на вічнім тлі
І ти не вічний це я добре знаю.

Я бачив гори, і зелений гай,
І птахів, битих в шалі ураганом.
Ти, вечоре, сповив усе туманом,
І все ж тебе благаю я: «Загайсь!»

Як, вечоре, не темно все одно
Існую я: в передпокої ночі
Я бачу вулицю, і вікна бачу отчі,
І дівчину, яка спішить в кіно.

Мій вечоре, побути дай з людьми,
Будь добрий і продовжи мою долю,
І здатність розуміти не візьми,
І не карай байдужістю до болю!

Згас полудень, мій вечір засинів,
Тож довше ти дивися в мої очі.
Не винен я, а ти і поготів.
Невідворотна зміна дня і ночі.

До кори чинари притулюсь
Я своїм неголеним обличчям,
Може, її спокоєм проймусь,
Що пронесла крізь усі сторіччя.

І моя неголена щока
Ледь торкнеться до кори сухої,
І небес захмарена ріка
Нам уділить протіні легкої.

До чинари ніжно притулюсь,
Обійму я стан її руками,
Може, її спокоєм проймусь,
Бо ж спокійні сніг, трава і камінь.

І подаленілий шум ріки,
Запах чебрецю і запах мяти
Доторкнеться ніжно до щоки
У чинарнім шумі розіллятий.

Земле рідна, ти завжди була
Крилами мого ясного льоту.
Земле рідна, ти мені дала
І печаль, і радість, і турботу.

Дах дала і золото хлібів,
Дні у сонці й зоряниці грізні,
Ніжний солод молодих гріхів
З гіркотою покаянь запізніх.

Диво творення дала пісень,
Світло й тіні все це не примари.
Просте щастя: в нещасливий день
Притулитись до кори чинари.

Де піч не з вогником,
Там хліба не буває.
Хто меле язиком,
Той мудрості не знає.

Земля ж бо не кричить,
Хоч і пшеницю родить.
І в горах тур мовчить
Відважної породи.

Мовчазна теж зорить
Зоря, хоч всіх світліш.
Орел і той мовчить,
А в нього зір мов ніж.

Бочки, сповиті сном,
Мовчать вино у кожній.
Розкажуть про вино
Лише бочки порожні.

Коли слово «честь» і слово «совість»
Ти в скептичній змішуєш полові,
І обсміюєш ти незчисленно
Землю рідну і траву зелену,

Їжу ту, що смачно ти жуєш,
Воду ту, що так жагуче пєш,
Смійся ж над усім презирства дим
Над іменням батька негучним,
Й матір їсть насмішок їдь зухвала,
Бо ж тебе в колисці колихала.

Ти забув, що за гірським законом
Предок твій життя вінчав би сконом,
Ніж безчестя скуштувати сором.
Предок твій був вірний рідним горам,
Честь свою він до життя рівняв,
Швидше б він вогнем себе пойняв!

Скажуть «совість» ти махнеш рукою,
Пахне честь тобі старовиною,
Та коли уже ти станеш глиною,
Щезнеш геть рікою швидкоплинною,
Світом все ж і це не випадковість
Рухатиме честь і рухатиме совість.

Журитися не варто в смутен час,
Що от жінки не янголи у нас.

Самі ми теж не янголи, либонь,
Хоча, можливо, інколи крилаті,
Коли жінки дарують свій вогонь
Й нас пригощають на своєму святі.

Ніколи я не бачив янголиць,
Крил не торкав, не цілував їх лиць,
Не повторяв імен таких оманних
В госпіталях, в палатах лікарняних
Й, повержений, все ж не лежав я ниць.

І не у янголів у дні біди
Просив я хліба, солі і води.
У дні минулі та ж лукава врода
Манила зором грішного мене
І не безплотним янгольським вогнем
Жіночим, бо ж не янгольська природа.

У радості я з ними танцював,
А в смутен день і плакав, і ридав,
Розраду в них у дні знаходив чорні.
Як це прекрасно, що жінки якраз
Із плоті грішної таки сотворені,
Святі і дивно грішні водночас
З них світло нетутешнє йде на нас.