«Він, бувши гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, відбудовував поруйновані міста, публічні будівлі, наглядав за правосуддям і правлінням земських та городських урядників, заохочував народ до трудолюбства, торгівлі та господарських закладів і всіляким способом допомагав йому одужати після руйнівних воєн, за що пошанований був батьком народу».
Особливо цікаво те, що автор творить не так історію, як її візію в системі тих засад історичного мислення, які мав сам. Це ще один доказ літературності цього твору: творилася умоглядна картина, фіктивний світ, але з використанням справжніх історичних фактів і на засадах своєрідного історіософського мислення. Чи свідомо це чинилося? Начебто ні, бо автор переконаний (чи хоче переконати читача) у достовірності своєї історії. «Історія, пише він, пройшовши стільки умів видатних, здається (курсив мій. В. Ш.) мусить бути достовірною. Лише воєнні дії видадуться, можливо, декому сумнівними, бо ж занадто численні. Та, міркуючи про становище землі сеї з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні та плавав у крові, варто зробити висновок, що цього народу все ремесло й управа полягали у війні та убивствах». Пасаж винятковий, і саме він, на мою думку, може служити ключем розуміння методи автора. Спробуймо в цих хитросплетіннях трохи розібратися.
Автор передмови вважає «Історію русів» достовірною (хоча і вживає слово «здається») через те, що вона постала із літопису, якого передав архієпископ білоруський Г. Кониський Григорію Политиці, «депутату шляхетства малоросійського», коли той виряджався у справах «комісії для створення проекту нового укладу» і «мав конечну потребу роздобути вітчизняну історію». Отже, що ми тут бачимо? А те, що автор передмови нібито не був автором самої історії, а написав тільки передмову до неї (хоча стилістично і передмова, і сам твір тотожні і писані однією рукою). Г. Кониський передав Г. Политиці «літопис, або ж історію цю», тобто вже готовий твір, «запевняючи архіпастирськи, що вона ведена з давніх літ в кафедральному Могилянському монастирі тямучими людьми». Отже, літопис ніби складався в різночассі впродовж довгих років. Проте «Історія русів» має досить цільне стилістичне обличчя та й увіч написана була, принаймні по війну Б. Хмельницького, одним духом. А ось як подана джерельна база літопису: «Відомості від мужів Київської академії і різних найповажніших малоросійських монастирів, а найбільше від тих, де перебував ченцем Юрій Хмельницький, колишній гетьман малоросійський, що полишив у них чимало записок і паперів батька свого і самі журнали достопамятностей і діянь національних». Після того подається важлива фраза: «Та до всього вона (історія тобто. В. Ш.) знову ним переглянута і виправлена». Ми вже говорили про авторство Георгія Кониського. Достовірність своєї історії автор свідомо спирає на містифікації: «Історія, що пройшла тільки умів видатних, здається, має бути достовірною». Оскільки «стількох умів», через які пройшла історія, як вже доведено, ніколи й не було, то легко назвати автора, виходячи із сучасних понять, облудником. Aлe річ у тому, що автор користувався певними джерелами, бувши сам цілком переконаний у їхній правдивості. А що то за джерела, спеціалістові не так важко виявити, Вони були зовсім інші, ніж названі автором. То був «Короткий опис Малоросії», що його видав у 1777 році В. Рубан; найцікавіше, що його передав В. Рубану якраз Г. Кониський, проте зредагував його й доповнив не він, а О. Безбородько. Отже, маємо не так містифікацію, як своєрідну химерну, шифровану барокову гру. Автор залишився безіменним тому, що й джерела, якими він користувався, були анонімні. Крім того, О. Безбородько, який зредагував «Короткого Малоросійського літописа» (саме він ліг в основу «Історії русів»), серед істориків не вважався авторитетом, та й посилатися на нього не з руки, бо був діючою значною персоною. Таким чином маємо своєрідне барокове творення фіктивного світу на реальній основі, що зі звичайним облудництвом не має нічого спільного: ці містифікації, до речі, цілком подібні до Величкових. Отже, перед нами не історичний, науковий прийом, а риторичний, отже, цілком літературний.
Розглянемо іншу характерну особливість «Історії русів». Автор пише, що численність описаних воєнних дій може здатися сумнівною. І справді, в тексті багато батальних сцен. Звертає увагу, що автор пояснює часті війни русів не потребою боронитися від напасників (як це чинить хоч би С. Кленович у «Роксоланії»), а їхньою войовничою природою. Руси нібито з природи «кроволийні» («народ сей завжди майже був у війні та убивствах» фраза історично сумнівна, але потрібна авторові для досягнення публіцистичної мети: довести як і С. Дівович, що українці мають велику героїчну історію). Чому він так чинить? А тому що писав книгу за часів занепаду героїчного духу народу. Ось чому створювалася героїчна візія діянь власного народу, цілком, знову-таки літературна. Відтак автор закономірно творить своєрідний міф: йому не йдеться про історичну закономірність чи достовірність, навпаки, він створює образ войовничого, історично активного народу, який не просто обороняється супроти ворогів (оборона ознака слабкості), а й провадить агресивні воєнні дії, що властиве сильним народам. Це потрібно було авторові для пробудження народу зі сплячки, в яку на час написання твору той потрапив, згадаймо при цьому початок діалогу «Прокинувшись, побачили славу його» Г. Сковороди, сучасника автора «Історії русів»: «Весь світ спить Та ще не так спить, як про праведника сказано: Коли впаде, то не розібється Спить, глибоко простягнувшись, наче вдарений об землю. А наставники, які пасуть Ізралля, не тільки не будять, а ще й погладжують: Спи, не бійся! Місце хороше, чого остерігатися? Говорять про мир і немає миру». А це також завдання чисто літературне, бо своїм писанням митець хоче передусім надихнути земляків, воскресити їхню історичну память і довести, що має він віковічну потугу та державність. Таким чином «Історія русів» твір цілком будительний, як будительними були «Енеїда» І. Котляревського та «Кобзар» Т. Шевченка. До речі сказати, свою місію він виконав сповна, правда, не в часі свого постання, а вже в XIX столітті, коли був відкритий вдруге, цього разу романтиками, і збудив до національного діяння зокрема М. Максимовича, М. Маркевича, а передусім Т. Шевченка.