Але далі, коли говориться про життя Русі в Речі Посполитій, історія знову поступається літературі. Автор пише про «три рівні гетьмани з правом намісників королівських і верховних воєначальників і з іменем: одного коронного польського, другого литовського, а третього руського»: отже, засвідчує в тому часі існування Великого князівства Руського. Проте це були тільки проекти, мрії наших державотворців (автор певно знав козацькі проекти Й. Верещинського чи, точніше, Гадяцький трактат), але втілення вони не дістали. Наступна позиція знову-таки будується на літературній фікції, коли бажане видається за дійсне: козацтво подається як український різновид шляхетства. Це думка, що виникла в другій половині XVII століття серед частини козацтва, репрезентантом її в першій чверті XVIII століття був, до речі, С. Величко. Таким чином утопічне бачення Козацької держави подається як дійсне. Наступна позиція знову історична: йдеться про різницю в статусі Галичини, яка була завойована Польщею, і земель, що з Польщею зєдналися разом із Литовським князівством: при цьому автор цілком справедливо вважає Галичину за частину України (Малоросії) і цитує привілея Казимира Великого від 1339 року, в якому захоплення Львова подається не як акт збройної агресії, а як визволення з угорської залежності з поверненням належних прав. Цілком правильно «Історія русів» стверджує, що в Литовському князівстві Русь спершу існувала як автономне державне утворення у формі князівств.
Ми зумисне докладніше проаналізували початок твору (до речі сказати, досі ніхто не займався серйозним історичним коментуванням тексту памятки), щоб показати методу творення «Історії русів»: це не так спроба відтворення минулого, як його осмислення, яке будується й історично, й антиісторично. Очевидно, це залежало від джерел, якими автор користувався, на цілком окреслених засадах: факти збиралися й групувалися для публіцистично визначеної мети: довести, що народ русів (українців, хоч цю назву автор і не визнає) це державний, вільний і рівний із іншими народ, який ніколи не був ніким завойований, а його входження в ті чи інші державні структури були добровільними актами союзницького характеру, твореними із потреб самооборони супроти іноземних нахідників, якими бачаться татари, угорці, тобто народи етнічно чужі. Варто зазначити, що литовці не мислилися як етнічно чужі. Автор свідчить, що литовські роди через родинні звязки частково злилися із русами, а поляки також етнічно із русами споріднені, отже, ці народи, як пишеться в приведеному тут привілеї короля Владислава Другого Ягелона, «єдиноплемінні суть і доброю волею єдність свою уфундували й укріпили, визволившись од ярма татарського спільною раттю руською та литовською перед Гедеміна, праотця нашого, і тепер в іменіях своїх і побитках да імуть руснаки свободу і волю свою».
Так само будується і власне козацька історія, яка починається, за літописною традицією, із «першого гетьмана руського Пренцлава Лянскоронського», якому надається високої достойності, бо він зять нащадка київських князів Острозьких, свояк польського короля Олександра. При цьому заснування Запорозької Січі бачиться як акт не стихійно-самооборончий, а як свідомо державницький, як зумисне створена «з козаків Малоросійських спільна сторожа між Бессарабією і Кримом, понад рікою Дніпром», яка «замінила колишню сторожу прикордонну». Отже, знову бачимо своєрідне моделювання фактів, творене із публіцистичною метою. Відтак перші гетьмани розуміються не як козацькі ватажки, яких стихійно висувала логіка подій, а як державою поставлені провідники нації, її безпосередні правителі під королівським берлом. Щоб зрозуміти хід мислення автора «Історії русів», приведемо тут характеристику князя Дмитра Вишневецького:
«Він, бувши гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, відбудовував поруйновані міста, публічні будівлі, наглядав за правосуддям і правлінням земських та городських урядників, заохочував народ до трудолюбства, торгівлі та господарських закладів і всіляким способом допомагав йому одужати після руйнівних воєн, за що пошанований був батьком народу».
Особливо цікаво те, що автор творить не так історію, як її візію в системі тих засад історичного мислення, які мав сам. Це ще один доказ літературності цього твору: творилася умоглядна картина, фіктивний світ, але з використанням справжніх історичних фактів і на засадах своєрідного історіософського мислення. Чи свідомо це чинилося? Начебто ні, бо автор переконаний (чи хоче переконати читача) у достовірності своєї історії. «Історія, пише він, пройшовши стільки умів видатних, здається (курсив мій. В. Ш.) мусить бути достовірною. Лише воєнні дії видадуться, можливо, декому сумнівними, бо ж занадто численні. Та, міркуючи про становище землі сеї з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні та плавав у крові, варто зробити висновок, що цього народу все ремесло й управа полягали у війні та убивствах». Пасаж винятковий, і саме він, на мою думку, може служити ключем розуміння методи автора. Спробуймо в цих хитросплетіннях трохи розібратися.