Додамо до того, що кошти на друк дав О. Бодянському граф С. Строганов, після чого історики отримали змогу зайнятися критичним аналізом твору. Кілька фактичних виправлень зробив ще Д. Бантиш-Каменський 1830 року, загалом же Д. Бантиш-Каменський покликався на Історію русів близько 90 разів у тексті та примітках. Досить точно з наукового погляду схарактеризував Історію русів М. Максимович: Історія Кониського, написана в 60-х роках минулого століття, з браку матеріалів і надміру будівельної сили, це тільки нарис такої, дуже бажаної для нас мистецької історії українського народу, він пройнятий духом життя й означує свій предмет вірно тільки в загальних його обрисах і тільки в небагатьох деталях. У великій частині деталей вимагає він подальшої обробки та переробки. А втім, деякі деталі цього нарису історії до сьогодні не втратили своєї ціни, і сьогоднішній історик не обійдеться без них, як це видно з нових творів Костомарова, що також зайво неприхильно поставився до Кониського. У рецензії на збірку літописів М. Білозерського М. Максимович написав, що Історія русів, як народна історична дума, повна животрепетного мистецького захоплення і сторожкого, вірного розуміння істотності подій та значення осіб, а в багатьох випадках вона залишається і єдиним джерелом історичного знання. В інших статтях М. Максимович вказав на численні неправильні й бездоказні дані з Історії русів (Перші часи Київського богоявленського братства, Історичні листи про козаків запорозьких).
Критично виступив з аналізом Історії русів С. Соловйов у статті Нарис історії Малоросії до підкорення її цареві Олексію Михайловичу, тут вказано багато історичних похибок Історії русів. У1849 році зявилася стаття Клеванова (в Московитянині) Про Історію Русів Георгія Кониського, в якій автор поглибив критику твору як історичного джерела, зробивши висновок, що він ніяким чином не може бути джерелом для історика України, його автор дав твору занадто полемічний характер і тому припустився багатьох помилок. Критично почав ставитися до Історії русів П. Куліш, який раніше так захоплювався нею. В листі до М. Погодіна 1846 року він писав: Не розумію тільки, чому друкування історичних українських джерел почато від літопису Кониського, коли маємо джерела в строгішому смислі слова, себто історичні твори, і пропонував до друку Літопис Самовидця, вважаючи, що той був би найкращим поясненням Історії русів. Далі свій критицизм письменник поглибив в епілозі до Чорної ради, в якім говорить, що стара література послуговувалася тільки Історією русів, але тепер наступив момент історичного розроблення і що новий погляд на історію козацької України почав проявлятися в друкованих і рукописних творах, тобто П. Куліш визначив кінець романтичної історіографії і початок здорових понять про історичні явища на Україні.
Найбільш негативно й субєктивно поставився до Історії русів цитований нами Г. Карпов, він обкидає твір лайкою: мовляв, писала людина без таланту, роздразнена, це фальшивий твір і так далі. Попри надмірну роздратованість, Г. Карпов здійснює історичну критику фактів, уміщених в Історії русів, цілком забуваючи своє ж твердження, що це літературний твір і що саме так на нього треба дивитися. Зрештою, наукова критика художнього твору теж можлива. Інша справа, що критиці Г. Карпова властиві ті ж полемічні перехльости, які помічаємо і в Історії русів, тільки з протилежних позицій творені. Г. Карпов назвав, зрештою, Історію русів найзлостивішим політичним пасквілем.
Згодом часткові виправлення Історії русів зустрічаються в творах М. Костомарова, О. Лазаревського, В. Антоновича. Дав аналіз твору і В. Іконников, який очевидними вигадками Історії русів вважав дані про гетьмана Свірговського, які викликали підробку дум у гуртку І. Срезневського, про смерть К. Косинського, звернув увагу й на суперечливі дані про Наливайка, Тараса Трясила, Павлюка, Перевязку тощо. Неточності є і в розповідях про Сагайдачного, про виникнення Богоявленського братства, в розповіді про долю і смерть Д. Многогрішного в списку козацьких полків, і так далі.
Підвів ґрунтовно резюме під дискусіями щодо Історії русів Михайло Драгоманов у згаданій статті У захист невідомого покійника автора Історії Русів, або Малої Росії: Справа в тому, що Історія Русів, написана з гарячою любовю до України й у великоавтономічному та ліберальному дусі і при цьому дуже талановито, викликала у свій час, у 2030-х роках, сильний вплив на публіку і на вчених, що писали про історію України, одначе врешті вчені запримітили масу недоладностей у ній, признали її фальсифікатом і почали говорити про неї з погордою і навіть із деякою досадою. Та, здається, час би вже з повним спокоєм поставитися до цієї, в усякому разі замітної літературної памятки і, вказавши на фактичні невірності, означити докладно її джерела (якими служили все-таки старовинні хроніки, а також і народна словесність), причому без сумніву осягнеться деяка кількість і вірних звісток, особливо не як наукового твору, але як політичного трактату. М. Драгоманов заперечив думку П. Куліша, що автор Історії русів був прихильник шляхетно-сепаристичного змагання, подавши докази про антишляхетську тенденцію Історії русів, і припустив, що це був предтеча саме тієї теорії, науковим виразником якої став опісля й сам д. Костомаров.