Цю настроєність автора «Історії русів» чудово, як на нашу думку, скоментував М. Драгоманов: «Якщо автор не любив московських порядків, то цілком не як вузький український націоналіст, а як оборонець прав людини (пор. промову, що він вкладає в уста Павла Полуботка перед Петром І на с. 229230) і навичок новішої європейської культури й замітна річ, що його виявлення московських порядків випереджають саме ті, які висловлювали великоруські ж ліберали й западники». І справді, ставлення до тиранії в автора «Історії русів» послідовно негативне. Через це він докладно описує кари, яким піддано тих, кого підозрювали в симпатіях до Мазепи, зокрема в Лебедині; підкреслюється, що за участь у війні проти шведів українці залишилися «без винагороди і подяки». Він засуджує Таємну канцелярію, вважаючи, що вона була «єдина в своєму роді у світі і тільки подобала до священної римської інквізиції», а Полуботкові автор вкладає в уста слова: «Кидати народи у рабство і володіти рабами та невольниками є діло азіатського тирана, а не християнського монарха, який має славитися і справді бути батьком народів» (с. 230). Міністерську канцелярію на Україні автор називає «вичадом великої тої санкт-петербурзької Таємної канцелярії» (с. 238). Про українців (русів) він каже: «Відомо по історіях, що цей народ був самостійний і самодержавний із найвіддаленішої давнини під управлінням своїх князів, досить славних великими своїми діяннями та війнами. Та перше нашестя та спустошення татарське з ханом своїм Батиєм завело його в протекцію литовську, а потім у зєднання з Польщею. Це зєднання розрушили самі поляки нечуваним і тиранським своїм правлінням, та свободу і вольність народну відновило правосуддя Боже, подвигнувши народ до неймовірної хоробрості та мужності» (с. 135136).
Не можна оминути тут також ставлення автора «Історії русів» до шляхетства (до речі, це виразно свідчить, що твір написав не шляхтич, ось ще одне заперечення гіпотези про авторство О. Безбородька, який був князем, і свідчення на користь А. Худорби, який походив з дрібної старшини, і дворянство його рід отримав під кінець ХVІІІ століття, коли «Історія Русів» уже була написана): «Те шляхетство, бувши завжди в перших чинах та посадах у Малоросії і в її військах, підводило під уряд її численні міни своїми підступами, контрактами і частими зрадами, намисленими на користь Польщі, а народу дало випити найгіркішу чашу зрадами і введеннями їх у підозру, недовіру і в найбільш тиранські за те муки, які чинив над ним за недоглядом верховний уряд, адже в сій замішанині, неладу і побоїщах у Малоросії, що були після Хмельницького, вони-бо й були причиною; і хоч які ховані були їхні сітки і підступи від народу, але він взнав винуватих, кількох знищив» (с. 120). Виходячи з цієї засади, автор виступав проти І. Виговського, хоч уславлював вірного соратника І. Виговського І. Богуна, він, очевидно, не знав заходів гетьмана звільнити Україну від нового ярма (Гадяцький трактат); про І. Мазепу також писав, що той був «поляк», хоч до його акції союзу зі шведами ставився співчутливо. Цікаво, що невисокої думки автор і про запорожців І. Сірка та І. Брюховецького, зате свої міркування вкладав у вуста П. Дорошенка і розумів, чому той увійшов у союз із турками.
Після виходу «Історії русів» у світ на О. Бодянського почали чинити напади (скажемо, до речі, що в оригіналі твір друкували лише раз; в українському перекладі Б. Давиденка і зі вступною статтею О. Оглоблина книга вийшла 1956 року у Нью-Йорку і, нарешті, в перекладі І. Драча в Києві, в 1991 році). Захищаючись від нападок, Осип Бодянський писав: «У цій порі раз по раз чулися розмови, як один, другий, третій пробував видати Історію Русів, але надаремно, однак особливості цієї історії примушували всіх, кому траплялося читати її у списках, що ходили по руках, бажати її оголошення; виставлялися в такому оманливому світлі особливо сміливість суджень автора про події, так само, як і мова його, зовсім не схожа на мову інших такого роду історій, то й природно було зважитися: чи не можна цей заказаний плід зробити доступним усім і кожному, а не тільки тим, кому випало щастя покуштувати його. До цього приєднувалася і страшенна ціна за переписку цієї історії, яка водночас вимагалася за готові вже її списки людьми, що на тому заробляли Видання Історії Русів, видати яку даремно намагалися Устрялов, Пушкін, Гоголь, вдалося здійснити товариству, незважаючи на те, що з кожною книжкою Чтений все більше й більше страшили всілякими страхами. Так зявилася Історія Русів.