Іван Федорович Драч
Оріон Золотий
Театр
© І. Ф. Драч, 2016
© І. С. Рябчий, упорядкування, 2016
© П. М. Перебійніс, передмова, 2016
© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2016
Дорости до Драча
Поет народжується в небі, а співає на землі. Душа поезії метафора. Душа поета Івана Драча мегаметафора.
Цитувати Драча неможливо. Кожен рядок його таїть затамовану вибухову силу. Що вибирати? Ось непомічений професійною критикою давній вірш «Десь на дні моїх ночей». На тому дні «Горить свічка біла». Горить не згасає. «Йшов вечір не погасив / Йшов танк навшпиньках / Йшов літак з парасолькою неба / Не погасили не погасили». Може, хтось би на цьому й зупинився. Але тільки не Драч. І вже метафора нестримно, динамічно переростає у мегаметафору: «Кожен свою засвітив / Йшов вітер свічку ніс / Йшли віл танк літак з свічкою з свічкою/ Йшов величезний скляний палац / З маленькою свічкою / І маленький сивий комарик з великою свічкою»
Що тут можна додати? Все сказано. Все просте і складне, як сама природа. Бо це Мегаметафора. Бо це Драч!
Немає потреби перелічувати всі творчі іпостасі небосяжного Івана Драча. Він Поет. Поет у всьому. Його поезія драматична. Його драматургія поетична. Його «Ніж у Сонці» півжиття стримить у моєму серці. Бо це не просто бунтівна феєрія. Це планетарна драма людовбивчої епохи. Тільки Драч відчув її агонію. І в похороні голови колгоспу шекспірівськими мазками показав грядущий похорон жорстокої імперії. Але перед читачем і досі відкриваються нові й нові глибини цього багатовимірного твору. Ніж у сонці пророча метафора. В ній поет закодував трагічне передбачення глобальних катаклізмів уже нинішнього, Двадцять першого століття. Вчитайся, наш сучаснику, і ти переконаєшся: «Ніж у Сонці» предтеча небувалої у світовій літературі поетичної драматургії Івана Драча.
Недарма літературна критика так обережно споглядає стрімке вознесіння Драча-драматурга. Важко всім, важко мені збагнути серцем і душею це істинно українське і всесвітнє творче диво. Десь там, у небесах, незримо витає наді мною, щебече мені загадковий, недосяжний, невловимий «Соловейко-Сольвейг». Як мені заманити його в сіті звичного людського розуміння? Я не чарівник якийсь. Я просто читач. Мені складно зорієнтуватися в цій незнайомій галактиці борінь і пристрастей, думок і почуттів.
Але слово за словом і перед тобою відкривається веселково-барвиста «Весна з соловейком у пазусі». І тебе зачаровує чоловічими й жіночими голосами «Хор, який діє тільки в місячному інтермеццо». І вже ближчою, ріднішою стає тобі розтерзана душа скульпторки Марини Турчин, яку в місячному сяйві обступають ненароджені з каменю її діти. А схожа на Марину вирізьблена і розбита Мавка докоряє, вимагає, нагадує:
Ти поклялась нас в глині воскресити,
Звільнити з каменю, у мармурі відбити,
Сповити в гіпсі, вилити у бронзі
А я стою і досі на порозі
Мабуть, жоден скульптор не зміг би заглянути у таємницю свого дару так, як це зумів зробити поет у драмі Іван Драч. Героїня його не просто скульптор, а прекрасна Жінка. Жінка із плоті і крові. Їй хочеться жити, любити, родити. Родити не камяних, а рідних діток. Скамяніле її серце волає до коханого:
На світі нікого немає. Ми двоє. На цілому світі.
Бери мене і люби мене. Візьми мене, візьми на руки.
Візьми на руки хоч раз у житті
І знову осяяне видіння у стилі Драча: «Дід Лісовик дивиться невинними, щойно видовбаними очима, куди Петро поніс Марину, а потім одвертає очі». Це ж треба десь побачити таке! Деревяна скульптура соромливо одвертає очі
Німуєш, торопієш перед планетарною мегаметафорою Драча. Жахи концтабору. Жінка-гестапівка. «Красива, як сто чортів Очі сам Бог малював. Волосся пшеничне. Злі губи». Замовляє увязненому скульптору свій портрет: «Виліпиш будеш вільний». А він клянеться подумки: «Я ж тебе виліплю, суко!» І виліпив кентавра: «Голова есесівки в кашкеті, а тулуб вівчарки». Він був готовий до всього «свою смерть ліплю». А вона «Кулю за кулею всадила в обличчя скульптурі, своїй подобизні, кулю за кулею».
Якщо це й вигадка, то вона правдивіше за правду. Такий закон великого мистецтва. Саме за цим законом вершив поет і зорянисту свою «Гору». Документальну драму-колаж «за листами, спогадами та віршами, доносами та розпорядженнями, які стосувалися Т. Г. Шевченка і його похорону на Чернечій горі». Не вірмо авторові, коли він дещо іронічно зауважує: «Крапки, коми, знаки питання та знаки оклику мої, решта все до останнього слова невигадане, належить давньому часові та обставинам». Не вірмо, читачу! Ми є свідками не просто унікального творчого експерименту, а сміливого прориву у сфері документальної драматургії. І щастя наше, що здійснив цей прорив не хтось інший, а відчайдушний Іван Драч. Прорив у вічну таємницю Тараса Шевченка.