Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя стр 9.

На каштанах вновь вспыхнули свечи
Средь темнеющей быстро листвы.
В город входит задумчивый вечер
По ковру еще юной травы.

Шум бульваров, что мощной волною
Бушевал, уже сходит на нет.
Время отдыха, время покоя
Зажигает в домах желтый свет.

Накатила такая усталость.
Не спасло даже то, что весна
Но совсем уж немножко осталось
До блаженного времени сна.

Дощ весняний короткочасний
Прошелестів зеленим листом,
І знову з неба сонце ясне
Проміння сипле, мов намисто.
Поміж хмарок воно сміється,
Та ще і мружиться лукаво
Вам все в роботі хай вдається,
Бо день вже видався на славу!

Я відчиняю двері в ніч,
Іще травневу і вологу,
У небо, де мільйоном свіч
Горять зірки, мов очі Бога.
У ту безмежну далину
Порівняно із нашим світом
І, проводжаючи весну,
Готуюся зустрітись з літом.

Похмуре небо низько висне,
Неначе зовсім не весна.
Сезон дерев цвітіння вийшов
Цвіте одна лиш бузина.

Хоча і літа ще немає,
Весни зосталось дві доби,
Однак воно вже наступає
Он, кажуть, що пішли гриби.

Дозріли в лісі вже суниці,
І трави косять косарі.
А літо зайде у світлицю
Вже післязавтра, на зорі.

Жасминовая ночь Весенний плотный ливень
Промчался звоном струй. И снова тишина
Забыться б и забыть в неведеньи счастливом
В жасминовом раю, что принесла весна.
Невзгод, забот, тревог снять жесткие вериги,
Вернуть забытых лет утраченный покой.
Но не дано. Давно он стал страницей книги,
Той, что прошедший век уже унес с собой.
А новый век летит, гремя на рельсов стыках,
И нет покоя в нем, его здесь не найти
Вот только лишь жасмин да окна в лунных бликах
Напомнили мне вновь о пройденном пути.

Бентежний дух весни
Ще десь блукає світом,
Та вже всі наші сни
Наповнюються літом.

І сонячний цей день
Нам літо обіцяє
То є весна ще десь?
Чи вже її немає?

Он липа як цвіте,
Й тополя білить пухом.
Весна іще Проте
Вже пахне літнім духом.

Все. Місяць травень літа добігає,
Дерева одягнувши у листки.
Тому весна так щедро розсипає
По тротуарах білі пелюстки.

Тож що не день, то червень ближче, ближче
Пора приходить літечка свята.
І десь на верховітньому «горищі»
Зозуля вже рахує нам літа.

Заблукав десь вітер поміж листя
Й зовсім не тривожить спокій ночі.
В темнім небі зорі променисті
Сяють, мов коханих ясні очі
Вони ще й підморгують лукаво
Нумо, відшукай між них свої
В ніч весняну то нелегка справа,
Коли так співають соловї.

Весна так стрімко в літо перейшла,
Хоч травень не добіг ще й середини.
Але вже стільки сонця і тепла,
Як літньої, червневої вже, днини.

Акація он скоро зацвіте,
І липа цвіт готова викидати.
Нехай вже буде літо, та, проте,
Весні наш вік не варто підганяти.

Сегодня желтая луна
Едва видна за облаками.
То спрячется, то вновь она
Плывет, как челн, между волнами.
Но тучи вовсе нипочем
Луне, красавице беспечной.
Она плывет своим путем
С загадочным названьем вечность
Дорогой жизни бесконечной

Чарівним акацій ароматом
Оповите місто, мов серпанком.
Зацвіли вони щось ранувато:
Не у червні, а травневим ранком.

Змінюється дивно так природа.
Чи не те щось коїться зі світом?
Нині весняна іще погода,
А квітує все, неначе літом.

Здається, що дзвенить весь світ
Шкільним останнім дзвоником.
І сонце скаче по траві
Веселим жовтим коником.

В сльозах батьки і вчителі,
А діти посміхаються,
Бо не батьки, а ці «малі»
Зі школою прощаються.

Мабуть, пробігти має час
Вже непомітним коником,
Щоб діти з сумом ще не раз
Згадали день цей з дзвоником.