Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя стр 4.

Из окошка мне видна в небе облачном луна.
Как огрызок желтый сыра однобокая она.
Как-то мне и невдомек, кто ее погрызть так мог?
И в таком недоуменьи я совсем не одинок.
Вон соседский старый кот вверх глядит, разинув рот.
То ли так от удивленья, то ль совсем наоборот.
Даже наш дворовый пес вдруг завыл, задравши нос.
Почему луна такая, и для пса теперь вопрос.
Это вам не ерунда! Это целая беда!
Ведь с погрызенной луною ни туда и ни сюда
Я вот дедушку спрошу, книжки переворошу
И все «лунные» вопросы завтра точно разрешу!
А сейчас пора в кровать, потому что нужно спать,
Чтобы завтра вечерочком мне луну не прозевать.

Дощить І цілу ніч дощило.
Й така відчутна прохолода
Якісь думки «розмяклі» й тіло,
Та добре, що не на роботу.
Учора думав, що пройдуся,
Та в дощ не тягне щось гуляти.
Книжками зараз обкладуся
І буду цілий день читати.

Непередбачуваний квітень,
Хоч і, можливо, як завжди,
Вкривав в Карпатах снігом квіти,
Ще й обіцяє холоди.

Ну зовсім не стійка погода!
А нам так хочеться тепла.
Хай хоч би на свята природа
До нас прихильною була.

Все. День возвышенно-напыщенный сошел почти совсем на нет.
И с днем контрастен ненасыщенный настольной лампы мягкий свет.
В тиши полуночной чувствительной я подгоняю этот миг,
Такой волшебный и волнительный, знакомства с «кучей» новых книг.
Они приятно пахнут краскою, их тайна для меня нова
Надеюсь я, что станут сказкою в них размещенные слова.
Вот, познакомиться с сюжетами пришла счастливая пора,
И наслаждаться их секретами, возможно, буду до утра.

В дворах и узких переулках
Весна с утра уже гуляет
И в тишине рассветной гулкой
Деревья в листья одевает.
Она их венчиком взбивает
До радостной зеленой пены,
Цветеньем белым заправляя
Коктейль изысканный весенний.

Дождь поутру со снегом,
Хоть, вроде бы, весна
Между землей и небом
Зависла пелена.
В пальто и под зонтами
Скукожился народ.
Весна сегодня с нами
Плывет, а не идет.
Этот апрель-проказник
Так шутит каждый год
Нас холодом подразнит
И вновь к теплу придет

И у каминного огня,
Дождю за окнами внимая,
Снимаю я усталость дня
Холодного, так как для мая.
А дождь без умолку шумит.
Как осенью Похоже очень.
Давно уже вокруг все спит.
И вам, друзья, спокойной ночи.

Про щось своє дощ поночі шепоче
І не змовкає навіть ні на мить.
В квітневій тиші дощової ночі
Дрімає місто, але ще не спить.
Хоча згасають вікна вже поволі,
Та досить рясно ще горять вогні.
За кожним з них своя окрема доля,
Своя душа у кожному вікні.
Їх полічити, мабуть, неможливо.
Та і навіщо їх би я лічив
Лиш побажати хочу вам щасливих,
Весняних, світлих і солодких снів.

Скажіть-но, друзі, чи таке бувало?
Бо я скажу: «Такого не було,
Щоб в середині квітня так буяло,
Так пишно зеленіло все й цвіло».

Колись в селі чекали Миколая,
Щоб розпочати справжній вже посів.
І в травні ще морозило, я знаю,
Бо в ті часи я був уже, я жив.

Лиш на початку травня ще несміло
Колись листочки виглядали в світ.
Життя природу, як і нас, змінило
Чимало з тих часів минуло літ.

Тому й у квітні літечко стрічаєм.
До цього якось вже звикаєм ми.
Лише спитати хочу: «Хто з вас знає,
Як скоро ми позбавимось зими?»

День як день: робота паперова
І дзвінки Усі і не злічить.
Та про наболіле лиш розмови
А весна за вікнами кричить
Різнобарвним голосом пташиним:
«Кинь роботу і мерщій сюди!
Під склепіння неба синє-синє,
До Дніпра блакитної води
Поспішай, бо радість ця минає.
Не помітиш, як й життя мине».
Ти вважаєш, весно, я не знаю?
Чи бажаєш здивувати чимсь мене?
І не тільки я, про це з нас кожен знає.
Ось, до тебе я уже спішу!..
Подумки Часу ж не вистачає,
Бо я чергову дурню пишу.