От вона, гіркота-образа ядуча. Братик мій, дитя нерозумне, князенка за друга вважав!
Та я й не відступаюся. Але Оверко, товариш мій, переконує, що не слід мені дуже вже яро обстоювати прагнення Мстиславові, бо ж не гідно так чинить, не по совісті. З тих пір кожен мій новий ранок похмуріший за попередній. Так недобре і так-бо згірш. Я не можу рішити, як мені бути. Порадь мені, сестро, ти на правді завжди зналася. Овсень ближчає, підходить вже сорок день, а в мене лише росте бажання заплющити очі і з кручі вниз.
Я пригладила його кострубате волосся, як те мати колись робила, та й сказала.
Міркуватиму, братику. Предків питатиму. Ти-но до міста вертай, вечоріє вже. А завтра зранечку знов приходь, мо й пораджу що.
* * *Ближче до вечора дощ вщух, лише стиха шурхотіло листя та пригиналася трава під долонею Стрибога. Біля опівночі я загасила лучину і вийшла з хати. Під пятами хрускотіло моховиння, що ледь прихопилося памороззю. Темно навкруги, далі власних пальців нічого і не розгледіти. Але мені що день світлоликий, що ніч темна все єдино. Помало піднялася на пагорб. Аж он і капище. Звичайна людина його не побачить, бо нема його вже давно понищив Ясне Сонечко, в угоду заморському іновірю тільки попелище лишилося. Та дарма, земля памятає, кого тут славили. Тож для мене воно є повік-віку.
Бліде світло місяця пробивалося крізь хмари, розливаючись по лисині пагорба примарними колами.
Тричі вклонилася земельці, опустилася на коліна. Трусонула-розметала чорні коси по плечах. Розсипала довкола себе цвіт тирлича, зібраний в Купайлів день. Обережно викреслила на землі трискель, поруч запалила багаття, сипонула туди дрібку гіркого полину й пахучого деревію. Полинула серцем до землі, повітря, вогню, води, зєдналася з ними, розчинилася в шаленій круговерті. Вуста немов самі почали шепотіти потрібні слова Десь згори, від місяця чи то зір почулася пісня віщої птиці Гамаюн. І раптом навалилася темрява.
Відунко! Чого тобі треба від спочилих предків? владний голос немов ударив різко, навідліг.
Я шукаю поради. Чи дозволено мені запитати?
Знаєш ти, в кого питатимеш?
Ні. Я ніколи не дивлюся, хто відгукнувся, То правда. Духам і богам видніш, кого обрати довірителем своєї волі.
Поглянь, Силано, відкрий очі, я почула насмішку в голосі. А чи здалося? Похололо в серці, стало моторошно нелегко всупереч звичному ритуалу робити щось не так. Проте, він не каже наказує. І не скоритися неможливо Відкрила очі. Ні неможливо
Зітканий із місячного сяйва лик привітно посміхнувся.
То якої поради тобі треба?
Княже захлинулася словами, Ярославе Стіл київський лишився порожнім. Твої онуки та правнуки ніяк не поділять його. Скажи своє вагоме слово: хто в Київ призваний правити? Просвіти, Велемудрий.
Відчула небайдужість, щиру турботу, печаль, навіть гнів.
Я очікував, що нащадки мої правитимуть у мирі та злагоді. І що ж? Традицію зневажено, онук мій, старійшина роду, надто мякосердий, щоб узяти своє право. Недобре це, недобре Зрять батьки ницість і недолугість власних дітей. Заздрісники та вороги відверто потішаються. Недобре
Закрутило мене, захитало, підкинуло до самісіньких зір, у найнижчу прірву скинуло. І розверзлося дно попід ногами, і поповзли звідти гади із людськими ликами, кривляючись і дико регочучи, обвили мої ноги. Я відчула холодний, мерзенний слиз на литках, колінах, стегнах і впала без тями.
* * *Братко! Братко, зачекай! кричу щодуху.
Він не обертається, не чує. Йде, приминаючи пожовкле листя. Йде босоніж, як любив ще в дитинстві. Вітер куйовдить густе, вигоріле на сонці волосся, могутня постать погойдується, тане у щільному тумані. Біжу за ним, крижаний вітер штовхає в груди, намистинки сліз замерзають на щоках.
Братко!.. майже наздогнала, ось він, поруч, лише руку простягни.
Туман ковтає постать. Наштовхуюсь на каламутний кисіль, немов на стіну. Перехоплює подих. Повільно кружляє, опускаючись на землю, самотній жовтий листок.
Ні!..
я прокинулася від власного крику. Росинки поту вкривали чоло попри прохолоду в світлиці. Всередині крижана порожнеча, така сама холодна, як і вітер зі сну. Ніби все життя мене переслідує.
Ой, чи вірно я зробила? Чи зрозуміла правильно? Тяжко на душі, немов хто валун поклав. Ще й сон цей дивний, тривожний Треба йти в місто, знайти Братка може, хоч біля нього душа спокій знайде.