Лариса Іллюк, Макс Пшебильський
ЩОДО СТУПЕНЮ ЙМОВІРНОСТІ ПОДІЙ
Княжою владою
Сірий осінній день розвиднився до опівдня. Хорсові ледь стало сил видертися в піднебесся. І зараз, знеможений небесною молотьбою Дажбог, кидав бліді посмішки крізь запону темних, вогких хмар. Майже всемогутній і зовсім самотній як я.
Я обережно вирізала хрест із коріння плакун-трави. Завтра-ж бо на болото йти, а нечисті напередодні Рівнодення аж темніє в очах.
В двері постукали. Дивно, відвідувачі в мене велика рідкість. Не кожному до снаги тягтися через трясовиння та лісисте плетиво, а під невпинним дощем і поготів. Цікаво Постукали знову гарячково, нетерпляче.
Є хто живий?
Заходь вже, чом поріг оббиваєш? відгукнулася.
Скрипнули двері, впустили до світлиці холодний вітер, липку паморось та кілька пожовклих листків. На порозі нерішуче тупцяв дебелий парубок. Жовто-сіра, мов соломяна стріха, чуприна, величезні, по-дитинному відкриті очі, плечиська, що ледь не знесли одвірок Серце завмерло, а потому шалено закалатало. Розуміння прийшло одразу, немов блискавицею влучило.
Братко?
Земля захиталася. Здавалося, ще мить і впаду непритомна додолу. Сперлася на піч, якось встояла.
Звідки ти знаєш моє імя? той здивувався щиро, чи то не впізнавши, чи то не повіривши власним очам. А може й справді я так змінилася. Звісно, стільки літ Чотири? Пять? Шість?
Я посміхнулася, вказала на світлицю.
Заходь, нема чого мокнути під дощем.
Парубок здивовано і з острахом зиркнув на мої руки, вгледів роздвоєний палець.
Силанко, сестрице моя люба! гучно скрикнув та підхопив мене радісно, немов яке собача безпорадне. Закружляв, як дитя.
Тихше, тихше, дурненький! Вже геть здоровило вимахав: гляди, мою халупу враз рознесеш, і я вперше за стільки літ весело й дзвінко, як колись у дитинстві, розсміялася.
Після захоплених оповідок про походи в лавах князевої дружини, після теплого суничного відвару з диким медом Братко геть освоївся. Витягнув довжелезні ноги, аж півхати перегородив. Я замилувалася: міцним хлопчиськом був, мене ще коли переріс, дарма що на десять літ молодший, а тепер вже справжнісіньким велетом став.
Знаєш, я ж не просто так прийшов. Був мені сон, де ти, сестрице, кликала мене сюди, у Шельвів бір. От я, недовго думаючи, й нагодився. Правда, я і знати не знав, що тебе тут зустріну. Певно, нашептали мені Рожаниці віще видиво.
Позирнула на нього уважно. Побачила: є неспокій на серці, гірка зажура-образа.
То чи йшов ти до відунки за порадою? Сподівався стріти тут всохлу бабу із гачкуватим носом? Ану кажи, так як є, щиро. А чи може присушила тебе яка князівна, що тепер і відкараскатись не можеш?
Братко зашарівся, очі опустив і тяжко зітхнув.
Ні, Силанко, мені впору від себе дівок відвертати. Справа не в тім. Як помер великий князь Володимир, то зїхалися кревні родичі на пораду, хто ж із гілки Ярославової мусить стіл київський тримати. Ну, я, звісно, у дружині Ярополковій, як годиться. Радились-радились, та ніяк зговоритися не могли. Один кричав: «По закону!», інший прагнув по совісті, ще хто пропонував скликати Віче, а хтось і про жереб як в воду булькнув.
Він перевів подих і сьорбнув із дзбанка. Братко ніколи не був мастак балакати, тож доточити те все купи йому ледь вдавалося.
Накінець рішили: як не домовляться, то на сорок день, після поминальної служби по Мономаху влаштують народні ігрища. Кожен, хто за правом рідства прагне здобути київський стіл, виставить воїна беззбройного до бою: народу на потіху, а собі на розсуд суперечки. На тому і вдарили.
Я слухала уважно, щоб не упустити ні слова. Мене мало цікавило міське життя. Один князь, інший все єдино. Відреклися люди Прави, забули споконвічних богів, тож як не поверни, а в душі того не надбаєш. Тільки пустка кругом. Але недарма я шукала Братка стільки років, осіла тут, вже й не сподіваючись, аж враз він якимсь дивним чином обявився.
Ярополка не цікавив батьковий престол. Йому до душі чисте поле та щире бойовище, аніж підступи й хитрощі владарів. Він зразу сказав: «Не битимусь. Я за брата Мстислава стояв і стоятиму!». Інші теж проти брата йти не бралися. Тож лишився один бажаючий Ярослав Святославів. Та й той відступився б, якби за спиною його племінник Всеволод не намовляв. Навіть бійця йому завбачливо вишукав. Тоді Ярополк Мстиславу каже: «На, маєш!» і мене, мов раба, немов худобу яку безязику брату своєму уступив: «Був він мені оберегом не в одному поході, хай ще тобі послужить».