ну то найшла коса на камінь: коса не втне, а камінь не подається. Вже вийде на твоє, гірко відповів Василь.
Далі будемо їздити тільки до них, бо нашої мами вже немає. Але ж раніше в тебе двоє було, тато, і мама, а моя все одна виглядала нас. Як я міг її не уважити? Колись і наші
сини одружаться і ти будеш чекати їх на свята, а дружини тягнутимуть їх до тещі. Що ти тоді скажеш на це?..
Мирося, молодша за віком від Люби і Василя, з хвилюванням висловила свою думку:
Я також за те, щоб зробити тут спільну дачу і приїздити на відпочинок від міської цивілізації та пороху. І мій Павлуню давно мріяв про таке, правда?
Вона трошки лукаво подивилася на свого чоловіка, найбільшим захопленням якого була рибалка. Для того, щоб вмовити його поїхати в село, їй потрібно було докласти багато зусиль та різних жіночих хитрощів. Зрештою, він таки їхав із сімєю, а потім дорогою до міста говорив:
Як добре, що ми відвідали маму, і їй допомогли щось, і відпочили від міста. Як приємно усамітнитися на природі, це щось надзвичайне.
Він працював начальником великого цеху на виробництві. А недільного ранку все тікав від дружини на рибалку. Це виводило Миросю з рівноваги, і вона йому вслід виговорювала:
Люди в неділю йдуть до церкви, а ти все до води. ти мені вже остогид із своєю рибою. Привезеш якихось мальків, біля них більше роботи, ніж задоволення їсти, лузаєш їх потім, як насіння. А ті твої вудочки це палиця з гачком на одному кінці і дурнем на другому.
на що чоловік жартома відповідав:
Кохана, моя квіточко золотесенька, я ж так гарненько полюбив тебе, не бурчи, моя зозулечко.
сміючись, він тихо зачиняв за собою двері, щоб не побудити дітей. І їй нічого не залишалось, як телефонувати своїй сестрі Любі та йти з нею до церкви чи ще десь.
Коли вони приїздили в село, Мирося не примушувала свого Павлуня, як вона його ніжно називала, до роботи на землі. Бо він зовсім не надавався до цього. ненавидів копирсатись десь у городі, в нього умить псувався настрій. Він любив побути наодинці з природою, вийти в сад чи на луг, який був за городом, і посидіти там на сонечку, спостерігати за хмарами, побродити і порозмірковувати вдосталь. Дружина з нього все кепкувала, як вона говорила «дерла лаха», що він інтелігент у першому коліні й виріс на міській бруківці. насправді ж усі в родині цінували його інтелект. Хоч він був мрійник і романтик, голова в нього працювала, як швейцарський годинник. І руки він мав золоті, не було такого механізму, який би він не зміг відремонтувати. У родинному колі він надавався лише до тонких робіт. Коли приїздили в село, він міг допомогти жінкам перенести якісь тягарі з городу, але до роботи на грядках зась. теща поважала його, бо в Павловій сімї все трималося на його потужному фінансовому забезпеченні, Миросиній жіночності, відданості і взаємному багаторічному коханні, яке було видно усім неозброєним оком.
сестри між собою дуже любились і ліпили докупи своїх чоловіків, як і брати своїх жінок. Із шваграми все було легко, а з невістками не завжди, але загалом усі старалися родинних глечиків не бити, бо, як кажуть, коли камінь падає на глечик горе глечику, коли глечик падає на камінь також горе глечику, завжди, завжди горе глечику, і треба робити все, щоб він не тріснув і був придатний до пиття.
Чоловіки не зважали на тимчасові жіночі примхи і підтримували між собою не тільки родинні стосунки, а й справжні товариські. Вони були, як один міцний кулак. Уже дорослі, сиві, можливо, навіть і старі, щоб не образити маму, на знак згоди з її повчаннями, усміхаючись, махали головами.
Згода в родині як камяний мур! говорила вона.
Дивіться, ось мітла, вся з маленьких прутиків, а така міцна, що її не переломиш, бо звязана докупи перевеслом, а візьми її розєднай, то по окремій гілочці переломиш за декілька хвилин. так і родина сильна доти, доки вкупі, розєднана то вже не родина. та й горю один не зарадиш, і радіти все краще вкупі, ніж наодинці. Діти, тримайтеся гурту і своїх дітей привчайте родичатися.
Вони так і робили.
Цього разу Павло виступив на захист села і підтримав свою дружину:
там у саду є невеликий потічок. Давайте зробимо загату, вириємо невеликий став та запустимо рибу. Я беру на себе відповідальність за цей захід і, на превелику радість моєї Миросуні, не буду їздити десь на річку, а тільки на наш власний став.
ну ти даєш! Дивина та й годі! А де ти раніше був із цією ідеєю? запитала Мирося. Я скільки нервів собі зїла з твоїми рибалками, та мама із радістю б підтримала тебе.