Незнайомець присів, зігнувши ноги, та зрівнявся у рості із хлопчиком. Його погляд зловив невпевненість, що перебігала у дитячих очах, зєднавшись із страхом та гнівом, але не розчарованість. Серце, завбільшки із тенісний мяч, голосно билось у грудях, мов від удару ракетки. Важке дихання часто переривалось, видаючи хриплі засмоктування повітря в середину, за ковтки колючої криці. Тілом пробігав легкий трепет.
Чоловік, худорлявий та схожий на електричний стовп, закутаний у чорний плащ, що добігав до колін, піднявся знову та розвернувся до хлопця плечима. Пролетіло кілька секунд, перш ніж він повернув голову праворуч і проказав:
Ходімо, голос і далі звучав ніжністю, я щось тобі розкажу.
Але, я ще хо на середині обірвались дитячі слова, застрягнувши каменем в горлі, потім перекочуючись, спустився нижче. Шлунок видав звук тертя металу, а у роті відчувалась нудота.
Ми просто поговоримо, розумієш? замість обігріву, ніжність у очах чоловіка колола та обпікала льодом. Ти матимеш час ще подумати. Можеш і змінити своє рішення. Тільки слово і
Ні! здавалось хлопчик хотів крикнути так голосно, щоб його почув весь світ, а не тільки незнайомець збоку. Потужний звук видався глухим благанням людини, що заблукала в пустелі.
На обличчі чоловіка пробігла крива посмішка.
Ходімо, ходімо Подумай добре, перш ніж щось вирішувати.
Я подумав добре.
Впевнений? погляд чоловіка покосився, розшукуючи краплі вагання.
Угу! лиш зміг вимовити хлопчик.
Місяць, на зоряному небі, сонно блимав, а вітер стомився шмигати між деревами. Вони ж, покриті інеєм, змерзло дрімали, мріючи про перші весняні подихи. Сніг вигукував кожен пройдений крок.
У тишину забивалось каркання ворон.
І чому ти змінив своє рішення? вони обоє, наче примари із кладовища, гуляли у Різдвяну ніч.
Відповідь була не одразу. Здавалось, що минула ціла вічність, а Земля кілька разів оббігла навколо сонця, перш ніж, тремтячи, відкрились вуста хлопця. Слова, мов привязані ланцюгами до бетонних блоків, виходили боязко.
Бо Бо я за ними скучив. із запинкою мовив хлопець.
Дійсно?! здивування феєрверком, але награно, як у поганого актора, вихопилось у голосі чоловіка.
Хлопець важко, але стараючись, що найтихіше, випустив повітря, опустив очі до низу, продовжив:
Так, я дійсно за ними скучив.
І кого ти хочеш переконати? іскри електрики забігали в повітрі. Мене чи себе?
Це правда! зібравши залишки сили, стискаючи малі кулачки, додав. Присягаюсь Бо
Ну-ну, кахикнув незнайомець, обійдемось без цього.
На кілька секунд тиша знову відновила свою владу.
Зовсім інше ти говорив кілька днів назад. медовий голос наповнився ще однією ложкою дьогтю. Якщо не помиляюсь: ти ж ненавидів свою сестру. Ще лиш недавно ти
Так, вона погана вирвалось у хлопця, Вона злилась на мене і кричала
Ображала, називала здається, еее чоловік легко пошкрябав голову, показуючи, що згадує, Сопляком? Шмаркачем? Малим дурнем і дівчиськом?
Так, вона це все казала! Казала
А ще, давала під затильник та покривлялась, коли тобі щось не вдавалось, правильно? Багато, що може ще додати. Я все памятаю!
На сірому обличчі чоловіка грала химерна посмішка, тінь ще однієї перемоги у війні. Ще одне місто здалось, відчинивши ворота.
Не треба, я прошу, голова хлопчика похитувалась, мов відганяючи сніжинки, а не відбиваючи гострі стріли правди, не треба.
Аякже, стусани?
Пусте!
Насміхання перед її друзями?
Викинув з голови!
Образи? Знущання?
Забув!
Брехню перед батьками?
Вибачив!
Кожне нове слово колючкою вбивалось у дитячий мозок, завдаючи щораз більшого болю. Безтурботно випущені слова-стріли без промаху влучали точно в ціль. Остання потрапила в десятку.
І навіть те, що ти їй нерідний, підкидьок?
Очі знову наповнились сльозами
Мов по сигналу, обличчя незнайомця виблискувало та наливалось похмурним світлом. Виглядало, що чужі страждання приносили йому радість, підживлювали енергією.
І це також каменем, ледь-ледь чутно, вимовив хлопчик. Напевно, ці слова призначались для нього самого, а не співрозмовнику. Йому хотілось, щоб це було щирою правдою.
Гм, ну-ну, лиш посміхнувся чоловік, продовжив, припустимо, із відчутним скреготом, але повіримо.