А далі класична голівудська погоня: його тіло працювало на невідомо коли і як набутих рефлексах, а свідомість безуспішно намагалася збагнути сенс цієї дикої ситуації. «І хлопцем ви були непоганим» Документи в шухляді стола, які він не бачив! але ж міг і побачити, і начальство вирішило не ризикувати. Він намагався знайти інше пояснення, це було занадто простим і принизливим, проте, судячи з усього, єдино правильним. Ольга, жінка з маленькими залізними руками їй насправді шкода, він був хорошим хлопцем
Кущі знову стали суцільною стіною. Грег пішов напролом, залишаючи клапті одягу на пружних гілках, і раптом ліс закінчився. Попереду тьмяно виблискував мокрий асфальт, самотній автомобіль промчав по шосе, висвітивши на мить невисокий навіс автобусної зупинки на тому боці.
Грег зупинився. Він абсолютно втратив відчуття місця чи це та дорога, на якій згоріла його машина? та ні, не міг же він зробити повне коло лісом, а які ще дороги тут є, він геть не памятав і не уявляв, який автобусний маршрут міг мати тут зупинку. Автоматично, ледь тягнучи ноги з налиплими кілограмами листя і багна, він поплентав до неї навскоси через шосе.
Вони зявилися на дорозі одночасно: мирний, повільний, яскраво освітлений автобус і чорний «Ягуар» з темними склами і прожекторами фар, спрямованими просто на Грега, в обличчя, в очі
Він побіг, кульгаючи і спотикаючись, але відчайдушно, як ніколи в житті. Вони могли не помітити його вони мусили його не помітити!.. Автобус підїздив до зупинки а раптом він проїде мимо, раптом нікому не треба тут виходити?!
Він важко привалився до закритих автобусних дверей зсередини, боже мій, зсередини! Переслідувачі залишилися ззовні; хоча б вони не встигли його помітити, інакше будуть переслідувати автобус, поки жертва не вийде Але все одно він виграв перепочинок, час заспокоїтися і щось придумати. Намагаючись триматися подалі від заднього вікна, Грег піднявся в салон і вже хотів впасти на найближче сидіння
Воно було таке світле, чисте, оббите палевою шкірою. Тільки тут Грег відчув на собі погляди пасажирів вони разом напосілися на нього, здивовані, нерозуміючі, відразливі. Ці люди бачили брудного до неможливості, обідраного, скривавленого волоцюгу, а скоріш за все злочинця. Огрядна жінка, що займала місце поруч із тим, куди він хотів сісти, скоса глянула на Грега і припіднялася, збираючись посунутися ближче до вікна. І в цей момент автобус струснуло на повороті, Грег змахнув руками, втратив рівновагу, обліплені болотом черевики послизнулися на підлозі, пальці вхопили повітря за сантиметр од поручня, і він зупинив падіння, впершись чорною подряпаною долонею в масивне плече пасажирки.
Кілька секунд жінка розгублено кліпала накладними віями, Грег встиг випростатися і пробурмотіти вибачення, і тут вона заплющила очі і заверещала противним пронизливим голосом. По головах пасажирів пробіг гомін, переростаючи у некеровану хвилю агресії. Хтось крикнув, щоб зупинили автобус. Декілька чоловіків повставали з місць. Грег зацьковано озирнувся навколо, глянув у темряву за вікном, пронизану сліпучим світлом від фар легкових машин поміж ними могла бути і та, чорна
Він вчепився в поручень обома руками, на яких бруд, змішавшись з кровю, засихав бурою кіркою, вчепився мертвою, відчайдушною хваткою.
І тут я поклала згори свою руку у світлій рукавичці і, обернувшись до пасажирів, чітко промовила:
Вибачте нас, будь ласка.
РОЗДІЛ ІІ
Виявляється, я заснула і проспала майже двадцять хвилин, прихилившись до віконного скла, яке дрібно тремтіло в такт рухові. Автобус погойдувався, темрява мирно світилася крізь розмиті літери слова «ненавиджу», яке я написала на запрілому вікні. А може, і не я в усякому разі, вказівний палець моєї рукавички вже висох, і взагалі, все це було надто давно.
Я протерла вікно зворотнім боком долоні, знявши рукавичку, і знову натягла її на вологу руку. Зрештою, просто не треба було до нього переїжджати. Якби ми зустрічалися, як і раніше, щосуботи, це могло б тривати невизначено довго. Інше питання, навіщо, але могло б. І не довелося б зараз їхати невідомо куди глупої ночі от і все. Більше нічого б не змінилося.
Треба ж, я вже зараз погано памятаю його обличчя тільки перебитий ніс і дитячі губи. Взагалі-то він був хороший, такий наївний і незграбний, схожий на ведмежа. Все тіло тіло я памятала значно краще, у дрімучому чорному волоссі, велике, важке, сильне. І полюбляв носити мене на руках. Хоча останнім часом здебільшого не туди, куди я хотіла, я знизала плечима і тихенько засміялася. Остання фраза, яку я від нього почула: «А я кажу, що не дам тобі вийти звідси!.. А я кажу, ти повернешся!!!»