Друзі мої, люба моя дружино, ви мені пробачте, гаразд? Я вас трохи мучу. О пресвятий Боже! Ти обрав мене знаряддям, щоб випробувати ці небесні створіння! Я мав би бути їхньою втіхою, а став їхньою карою.
У такий спосіб він прикував сина й дружину до свого ліжка і за якусь годину, щедро обдаровуючи їх новими й новими скарбами свого чару та вдаваної ніжності, змушував їх забувати про цілі місяці жорстокого вередування. То була батьківська система, що спрацювала куди успішніше, ніж та, яку колись його батько застосував до нього. Нарешті хвороба притисла Дон Жуана так невблаганно, що тепер, укладаючи його в постіль, з ним доводилося морочитися, наче з фелюкою, коли треба її провести крізь вузький фарватер. А потім настав і день смерті. Блискучий скептик, чий розум уцілів посеред страхітливої тілесної розрухи, потрапив до рук лікаря та духівника, хоч усе життя з неприязню ставився до обох. Але він навіть жартував із ними. Може, за завісою небуття йому ввижалося світло? За тією самою завісою, свинцевою для інших і прозорою для нього, на якій легкими тінями миготіли незрівнянні втіхи його молодості.
Був чудовий літній вечір, коли Дон Жуан відчув наближення кінця. Дивовижною чистотою сяяло небо Іспанії, від помаранчевих дерев розтікалися ніжні пахощі, зорі випромінювали ясне й миготюче світло, і здавалося, сама природа дає певну запоруку воскресіння; побожний і слухняний син дивився на батька з любовю й пошаною. Близько одинадцятої години Дон Жуан захотів лишитися сам на сам із цим щирим створінням.
Філіпе, сказав він голосом таким ласкавим і ніжним, що юнак здригнувся і заплакав від щастя; суворий батько досі ніколи не вимовляв його імені з таким почуттям. Послухай мене, сину, провадив умирущий. Я великий грішник. Тому все своє життя я думав про смерть. Колись я дружив із великим папою Юлієм Другим. Знаменитий первосвященик боявся, щоб моя надмірна запальність не спонукала мене вчинити смертний гріх перед самим сконом, уже після миропомазання, й він подарував мені пляшечку зі святою водою, яка колись бризнула в пустелі з-під каменя. Я нікому не розповів про це розкрадання церковного скарбу, але мені було дозволено відкрити таємницю своєму синові in articulo mortis[5]. Ти знайдеш пляшечку в шухляді готичного столика, який завжди стояв і тепер стоїть біля мого узголівя. Дорогоцінна рідина зробить тобі велику послугу, мій любий Філіпе. Поклянися своїм вічним спасінням, що виконаєш мою останню волю!
Філіп подивився на батька. Дон Жуан умів читати на обличчях людські почуття й міг спочити в мирі, довірившись такому погляду, тоді як його батько помер у розпуці, зрозумівши з синового погляду, що йому довіритися не можна.
Ти був гідний кращого батька, вів далі Дон Жуан. Осмілюся признатися тобі, сину, що коли шановний абат проводжав мене в дорогу останнім причастям, я думав про те, що несумісні дві такі сили, як Божа могутність і могутність диявола
О тату!..
і я міркував так: коли Сатана погодиться укласти з Богом мир, він поставить за неодмінну умову прощення своїх прихильників, інакше він виявив би себе жалюгідним нікчемою. Моє грішне життя страшить мене, сину. Я неминуче потраплю до пекла, якщо ти не виконаєш мою волю.
О, повідайте ж її мені скоріше, тату!
Як тільки очі мої заплющаться а це станеться, можливо, вже через кілька хвилин, вів далі Дон Жуан, ти візьмеш моє тіло, ще не охололе, і покладеш його на стіл посеред кімнати. Потім погасиш лампу тобі вистачить і світла зірок. Роздягнеш мене і, читаючи «Pater» і «Ave»[6], а помислами звертаючись до Бога, ти старанно змочиш цією святою водою мої очі, губи, всю голову, а тоді й інші частини тіла. Памятай, сину, що могутність Богова безмежна, і нічому не дивуйся!
У цю мить Дон Жуан відчув, що смерть зовсім поруч, і додав страшним голосом:
Гляди, не впусти пляшечку.
Потім він тихо сконав на руках у сина, чиї рясні сльози капали на мертвотно-бліде обличчя, з якого навіть смерть не стерла іронічного виразу.
Було близько півночі, коли дон Філіп Бельвідеро поклав батьків труп на стіл. Поцілувавши його грізно насуплений лоб і сиве волосся, він погасив лампу. У мерехтливому місячному світлі, що затопило і поля, й кімнати палацу, Філіп бачив батькове тіло, що вирізнялося білою плямою в сірій сутіні. Юнак змочив хустинку в рідині й, прочитавши молитви посеред глибокої тиші, слухняно зволожив священну для нього голову. Він виразно чув якесь дивне шарудіння, але подумав, що то вітер шелестить у верхівї дерев. Та коли він обтер вологою праву руку, то відчув як ця рука рука молода й дужа, але батькова рука! міцно обхопила його за шию! Він перелякано зойкнув і впустив пляшечку, яка впала на підлогу й розбилася. Рідина вмить випарувалася. Збіглася вся челядь замку із смолоскипами в руках. Цей крик наполохав їх і вразив не менше, ніж якби всесвіт раптом задвигтів від трубних звуків сурми, що скликала б смертних на Страшний суд. В одну мить кімната наповнилася людьми. Тремтяча від страху юрма побачила, що дон Філіп знепритомнів, але стоїть на ногах, утримуваний могутньою рукою батька, що здавила йому шию. А потім присутні побачили щось і справді надприродне: обличчя в Дон Жуана було юне і прекрасне, наче в Антіноя чорне волосся, блискучі очі, червоні уста. А його голова страшно смикалася, нездатна зрушити кістяк, до якого була прикріплена.