Ти розважався! прошепотів батько, побачивши сина.
У ту саму мить чистий і дзвінкий голос співачки, яка співала на втіху гостям, і акорди її віоли пересилили виття хуртовини й долетіли до кімнати вмирущого. І Жуанові хотілося б не чути цієї брутальної відповіді на батькове запитання.
Я не гніваюся на тебе, сину, сказав Бартоломео.
Від цих лагідних слів Жуанові стало зле він не міг простити батькові його доброти, що разила, наче кинджал.
О, мені так соромно, тату! мовив він лицемірно.
Бідолашний Жуаніно, провадив умирущий глухим голосом, я завжди ставився до тебе так добре, що ти мені не бажаєш смерті, правда?
О, я віддав би частку свого життя, аби врятувати від смерті вас!
«А чом би мені цього й не сказати? подумав марнотрат. Адже обіцяють жінці кинути їй до ніг увесь світ!»
Тільки-но він це подумав, як старий пудель загавкав. Голос розумного створіння змусив дона Жуана здригнутися, йому здалося, що пес розгадав його думки.
Я знав, сину, що можу на тебе покластися! прошепотів умирущий. Я житиму. Атож, я подарую тобі таку радість. Я залишуся живий, і жодного дня із твого власного життя віддавати за це не треба.
«Він марить», подумав дон Жуан.
І сказав уголос:
Атож, дорогий тату, ви проживете ще стільки, скільки житиму я, бо ваш образ до кінця моїх днів збережеться у мене в серці.
Не про таке життя йдеться, сказав старий вельможа, збираючи сили, щоб підвестися, бо раптом у нього виникла підозра одна з тих, які народжуються лише на смертному ложі. Послухай, сину, провадив він голосом, який ослаб від цього останнього зусилля, мені так само не хочеться вмирати, як тобі не хочеться відмовитися від коханок, вина, коней, соколів, собак і золота.
«Ще б пак», подумав син, опускаючись навколішки біля узголівя ліжка і цілуючи мертвотно-бліду руку Бартоломео.
Але ж, тату, мій дорогий тату, треба скоритися волі Божій, сказав він уголос.
Бог це я, промурмотів старий.
Не блюзніть! вигукнув молодик, бачачи, якого грізного виразу прибрало батькове обличчя. Стережіться, адже ви взяли останнє причастя, і я ніколи б не втішився, якби ви померли нерозкаяним.
Вислухай же мене! промовив умирущий, скреготнувши зубами.
Дон Жуан замовк. Залягла моторошна тиша. Крізь завивання хурделиці знову долинули звуки віоли й чарівний голос, слабкі й ніжні, наче барви світанку. Вмирущий посміхнувся.
Дякую, що ти привів співачок, запросив музик. Святковий настрій, молоді красуні з білою шкірою й чорним волоссям! Усі втіхи життя! Хай усе це буде, а я оживу!
«Марить, уже нічого не усвідомлює», подумав дон Жуан.
Я відкрив засіб, як воскреснути. Слухай уважно! Висунь із мого столу шухляду, а для цього натисни кнопку, сховану під грифоном.
Висунув, тату.
Знайди в ній пляшечку з гірського кришталю.
Знайшов.
Двадцять років витратив я У цю мить старий відчув, що смерть уже поряд і, зібравши останні сили, промовив: Як тільки я випущу останній подих, ти натреш мене всього цією рідиною, і я воскресну.
Таж її тут зовсім мало, відповів молодик.
Хоч Бартоломео уже не міг заговорити, він зберіг здатність бачити й чути. У відповідь на ці слова голова старого рвучко повернулась до Жуана, і його шия заклякла в цьому повороті, як шия мармурової статуї, що за скульпторовим задумом дивиться вбік; широко розплющені очі застигли в жаскій нерухомості. Старий вельможа помер, утративши свою єдину, останню ілюзію. Він сподівався знайти притулок у синовому серці, а знайшов там могилу, куди глибшу, ніж та, в яку закопують на кладовищі мерців. І ось жах розметав його волосся, а страшно вирячені очі дивилися майже живим поглядом. Здавалося, цей батько гнівно волає з гробниці, вимагаючи в Бога помсти!
Еге! скрикнув дон Жуан. Та старому вже каюк!
Він так квапився піднести таємничу кришталеву посудину до лампи як ото пияк у кінці трапези дивиться на пляшку проти світла, що й не помітив, як згасли батькові очі. Широко роззявивши пащу, пес поглядав то на мертвого хазяїна, то на еліксир, і дон Жуан так само по черзі дивився то на батька, то на пляшечку. Миготюче світло струменіло від лампи. Ніщо більше не порушувало глибокої тиші, віола замовкла. Бельвідеро здригнувся йому здалося, ніби батько заворушився. Наляканий виразом мертвих очей, у яких застигло звинувачення, він закрив старому повіки так зачиняють віконниці, якщо вони стукотять на вітрі в осінню ніч. Дон Жуан стояв випростаний, нерухомий, поринувши в цілий світ думок. Зненацька тишу порушив різкий звук ніби заскрипіла іржава пружина. Захоплений зненацька, дон Жуан мало не впустив пляшечку. На всьому його тілі дрібними росинками виступив піт холодніший, ніж лезо кинджала. Розфарбований деревяний півень вискочив над годинником і тричі прокукурікав. То був вигадливий механізм, який тогочасні вчені винайшли, щоб він нагадував їм, коли треба було сідати до праці. Світанок уже зароже вив вікна. Десять годин провів дон Жуан у роздумах. Старий годинник вірно виконував свій обовязок перед Бартоломео, на відміну від його рідного сина. Механізм годинника складався з деревяних паличок, блоків, шворочок та коліщат, а в Жуані був механізм, який називається «людське серце». Щоб не ризикувати втратою дорогоцінної рідини, скептично настроєний спадкоємець знову заховав пляшечку в шухляду готичного столика. В цю урочисту мить він почув у галереї приглушений гомін, неясні голоси, здавлений сміх, легкі кроки, шелестіння шовку одне слово, наближалася компанія гуляк, що намагалися стримувати свої веселощі. Двері відчинилися. Увійшов князь, а за ним Жуанові приятелі, семеро куртизанок, співачки строкатий гурт дівчат, схожих на танцюристок, захоплених зненацька вранішніми променями, коли сонце ще змагається з блідими вогниками свічок. Усі вони зявилися, щоб, як годиться, висловити спадкоємцеві співчуття у його невтішному горі.