Що ти, що ти, моя безталанна? кинулась бабуся обнiмати Орисю, утираючи дрiбнi сльози, що котились з старечих очей.
Люблю, от що! А ховати нi тобi мене, нi менi тебе не випаде: поховає нас хижий звiр.
Та ще, моя ягiдко, господь один вiда, що станеться; а може, з потилицi налетить наш славний Богун Iван, дак нечисть уся вiд його шкереберть покотиться
Сили, бабусю, у ворога дужi не подолати! А проте хай буде, що буде, що боговi миле а ти от що скажи: чи молодою моя матуся вмерла?
Молодесенькою.
А як горiла вона, ти бачила?
Годi! Годi! Господь з тобою Най її криє покровом своїм цариця небесна! Не думай засни хоч трiшечки: ти одна тепер голова на цiле замчище та панотець
Я засну, бабусю, обезпечала Орися.
Засни, моя дитино! А я готую обiд i всяку страву, щоб у долину нашим оборонцям знести
Ох, бабусю, ненько моя! Яка ти люба, хороша: все дбаєш лишень про других а я то про себе Готуйте, готуйте, i я пiду допомагати заметушилась Орися i встала, переклавши обережно на подушку голову Катрi.
Нi, нi! Ти вiдпочинь, там помiчниць досить, а ранком i ти нам допоможеш. Вiдпочинь, послухайся твоєї бабусi, адже я тебе бiльше за рiдну доньку люблю.
Послухаюсь, бабусю, згодилась Орися покiрно.
Пошли їй, пораднице мати свята, хоч на хвилиноньку спокiй! промовила побожно бабуся, перехрестившись до образа i тихо, зовсiм згорбившись, вийшла з свiтлицi.
Осiннiй дощ кропить дзвiнко шибки, i вiтер стогне веде якийсь спiв похоронний
Зупинилась Орися перед ликом небесної i тихо навколiшки стала.
Царице безгрiшна! шепотiли уста її тихо. До тебе, до нашого прибiжища тихого лине моя остання молитва! Не вiд куль, не вiд стрiл ворожих, не вiд смертi ховай моє серце, а вiд немочi та страху! Пошли i менi, о всепiтая мати, силу i мужнiсть з вiдважною усмiшкою на страту пiти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену вiру i за твою, панно пречиста, вiковiчную славу!
Лампадка спалахнула i погасла. Все пiрнуло в хмурiй пiтьмi, тiльки крiзь шибки в вiкнi ледве-ледве сiрiв наступаючий ранок.
Коли це раптом навдалi щось блискавицею свiргонуло; через хвилину гуркiт розлiгся i полохлива луна вiдгукнула його по долинi. Задзвенiли шибки; Орися здригнулась i стала Катрю будити:
Вставай, уже починається!
III
Глупа нiч; проте у польськiм Обозi край намету коронного гетьмана Степана Потоцького жвавий клопiт i рух. Слуги з походнями нишпорять, бiгають вiд мажi до мажi; випаковують i припаси, i начиння всяке куфи, барилки, пляшки; в обгорiлiй хатинi приладнались кухарi з куховарством i край яскравого полум'я готують, печуть, на рожнi шкварять i лаються. Навкруги, пiд дрiбним холодним дощем, не горять, а куряться вогнища; коло них в туманистих загравах кривавими плямами вбачаються постави людськi, iншi лежать скорчившись, iншi сидячи сплять, i тiльки де-не-де ходять мiж ними з рушницями пильнi вартовi.
А в спустошенiй каплицi бенкет iде i варом кипить шляхетське життя.
Розiслано на долiвцi дорогi килими; розставлено складнi шкуратянi канапи й крiселка, розложено столи i бiлими обрусами вкрито; на них у срiбних тяженних, нюрнберзької роботи, шандалах горять десятками свiчi восковi; на срiбнiй i золотистiй посудинi їх полум'я миготить i блискоче зiрками, яскрiє дiамантами в кришталi. Сайгаки i голови з вепрiв стоять на столi; розмаїтi потравки, бiгоси, лозанки парують i смачним пахом дратують охоту до їжi; у куфах, сулiях, пляшках лелiють ласкаво та втiшно i старки, й наливки, i заморськi вина, i темнi та густi сорокалiтнi меди. Слуги метушаться упадливо та улесно, пiдносячи бiльше та бiльше i вигадливих страв, i цiлющого трунку.
На канапi, медвежою шкурою вкритiй, майже лежить сам вельможний господар, сам гетьман коронний Потоцький, син старого Миколи Потоцького, що завершив сумно пiд Корсунем свою бойову славу. На йому довгi сап'янцi з золотими острогами i срiбна мiсюрка, а зверху наопаш розкiшний кармазиновий кунтуш з венецiйського оксамиту, облямований горностаєм; на головi соболевий шлик з струсевим пером, що дiамантом коштовним прип'ято. Многоцiнне камiння яскрiє i свiргоче йому на руках, i на застiбках, i на пiхвах прип'ятої до лiвого боку дамаської шаблi.
I криклива пишнота, i вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, i хiтливi безсоромнi очi, i млява, знесилена постава нагадували швидше фiгуру знудженої повiї, нiж мужнього ватага Посполитої Речi.
Поплiч Потоцького справа сидить польний гетьман Лянцкоронський; вiн, навпаки, одягнений в звичайну бойову одiж; обличчя йому повне достойностi й поваги; в очах, синiх, великих, свiтиться розум.