Сборник - Історія України очима письменників стр 8.

«Потім»,  згадав Цапик слово княжича.

«Добре,  вирішив він,  почекаємо. Колись відірветься від тої скаженої туриці і тоді взнаємо, яку таку біду до нас Волх приніс й для чого князенкові знадобилася наша Спірослава».

Коли Тітіра була малою, її вкусила сарпа-змія. Буває, люди від зміїних укусів умирають, буває перемучаються і видужують без жодного злого сліду. Проте не так сталося із цією дівчинкою. Чи то змія несла в собі сильного духа-ізгоя, що тікає від карного переродження, чи, може, трапився той зміїний напад під могутніми зірками Мокошева Черпала, але від сарп'ячого укусу Тітіра втратила денний глузд, що сполучає бачення з міркуванням. Волх не дав вигнати причинну до лісу, сказавши родичам, що замість втрати дівчинка набула благословенного, але примхливого нічного глузду. Він також пояснив, що нічний глузд не потребує міркувань, бо керують ним всевідаючі, заручені з невблаганним часом, зміїні боги.

Від тих днів навколо Нерухомої зірки обернулося багато річних юлів-коловоротів. Волхові передбачення справдились. Родичі помічали, що присутність причинної відганяє врочні тіні, сварні настрої та страхи. Там, де Тітіра гралася ляльками-мотанками, мурмотіла примовки та співала свої пісеньки, вільніше дихалось, легше вибачалось і працювалось дружніше. Іноді з її слів люди виймали несподівану мудрість. Не ту мудрість, що її потрохи збирають з досвіду, як вершки з молока, а раптову, цілісну й досконало завершену, немов щойно знесене яйце. Навіть могитичі, надіючись вивідати знання зміїних богів, час від часу приносили причинній медові коржі та шматки смаженини. Навесні, коли дівчата в імя Богині топтали ряст, Тітіра входила до їхнього кола і крутилася так скажено, наче в неї вселявся степовий вихор. А ще, від того дня, коли причинна заспівала уперше, змії оминали городище і жодна дитина не померла від їхніх укусів.

У день ордалій, як тільки на сході піднявся ранковий світловий конус, Тітіра прийшла на посипаний триною тік. Вмостилася навсидячки на виступі теремної підкліті, підіпхала під себе охвістя дертої сорочки і почала наспівувати:

«Сиди, сиди, Ящере-пращуре! Ладо-сторадо, на столі срібному, на столі золотому! Гризи, гризи Ящере горіхове зерня, вітряне семя!»

Чим вище сонце піднімалося над обрієм, тим більших змін зазнавав тік. Спочатку на ньому поставили чотири різьблені стовпи-свідки, обернені дубовими обличчями до центру тока. Дружини могитичів обмазали свідків лоєм. Поки вони втирали ведмежий жир у деревину, їхні чоловіки з належними молитвами та піснями розклали у самому центрі велику ватру, видовжену з півдня на північ. Для судової ватри годилася не кожна деревина. Щоби Сили не зазнали образи й не роззлостились, колоди взяли з тих запасів божниці, де вже кілька юлів висихала мертва плоть священних дубів із пралісу. Вона була твердою, білою, наче кістка, і пахла травневою ніччю.

Поки колоди перепалювалися на вугілля, Тітіра мовчки дивилася на вогонь. Вона склала руки над головою «дахом» і стиснула губи у тонку щілину.

«Зміївна мудру чинить!» шепотіло жіноцтво.

Тік поступово залюднювався.

Коли замість ватри на току виник чорно-червоний прямокутник розжареної грані, на південному боці почали ставити стіл для князя. Туди ж вийшли старійшини і дружина. Могитичі заспівали хором:

Жрецький спів наче розбудив Тітіру. Причинна зашепотіла: «Не сиди, не сиди, Ящере-пращуре, в горіховому гнізді! Ягни зартай, запрагни, йми не вмри!»

На грань могитичі поклали кричну штабу у три мечні леза завширшки та завдовжки зо два чоловічі кроки. Князь у ромейському срібленому панцирі зійшов на стіл, сів і дав знак розпочати божий суд. Святкова сустуга на його грудях сяяла щирим золотом і Хорсовими знаками. Головний з них Боже Око златоковаль прикрасив халцедонами та індійськими рубінами.

З північної сторони току з'явилася процесія. Волх вів призначених для випробовування. Першою до грані підійшла його донька Людмила, за нею ще півтори дюжини найкрасивіших дів з обох родів Білого Племені. Волосся у всіх було розплетене, вузькі вінки з савур-трави стягували його наче обручі.

Ранкове сонце аз ним і блідість урочистих облич та вологі від переляку очі виявили зазвичай згладжені буденними виразами, а тепер графічно гострі та межові риси знаменної вроди.