Так, до побачення.
Я вийшов з кабінету Дафни Беллоу, зі школи, і опинився водночас у двадцять першому та сімнадцятому сторіччі. Десь миля відділяла мене від Чепел-стрит я наче у трансі минаю безліч букмекерських контор, тротуарів, зупинок та бетонних стовпів. Вулиці здаються мені надто широкими. Коли я нарешті опиняюся на Чепел-стрит, мої здогадки справджуються: тих будинків більше немає. Тепер тут лише багатоповерхівки, збудовані наприкінці 1800-х, високі будівлі з червоної цегли. Так само суворі та аскетичні, як і у дні, коли їх щойно збудували.
На розі вулиці, де колись була маленька покинута церква зі стареньким сторожем, тепер кафе «KFC». Великі червоні літери більше схожі на рани. Я заплющую очі та повільно прямую далі, намагаючись пригадати, як далеко стояв той будинок. Я проходжу ще кроків двадцять та спиняюся. Переді мною будиночок на двох господарів[14], який не має нічого спільного з тим будинком, куди я прийшов багато століть тому. Двері без жодних вказівок пофарбовано в сучасний яскраво-синій. Крізь вікно я бачу телевізор у вітальні: хтось грає у відеоігри. На моїх очах на екрані розриває якогось прибульця.
Голова тріщить від болю, від слабкості доводиться позадкувати. Здається, минуле може вплинути на силу земного тяжіння і я відходжу ще далі та спираюся на машину. Спрацьовує сигналізація. Гучна, схожа на стогін болю звідкись з 1623 року. Я швидко відходжу від будинку та прямую далі вулицею. Шкода, що я не можу так просто втекти від минулого.
Лондон, 1623 рік
Я закохувався лише одного разу. Ви, мабуть, подумаєте, що я романтик. Кажуть, що справжнє кохання трапляється лише раз у житті, і якщо кохана людина йде, ніхто інший не може зайняти її місце. Це дуже гарна теорія, а ось реальність це жахіття. Тільки уявіть-но всі ті роки після. Існування без сенсу.
Для мене сенсом життя на якийсь час була Роуз.
Але потім її не стало, і, на жаль, величезну кількість приємних спогадів застив останній. І кінець став початком, страшним початком. Наш останній день разом. І той день день, коли я пішов на Чепел-стрит, щоб зустрітися з нею, вплинув на безліч інших днів упродовж кількох віків.
Отак я опинився перед її дверима.
Постукав та почав чекати відповіді.
Сторож із церкви проходив повз.
Хлопче, на будинку мітка, мовив він.
Так, я знаю.
Не ходи туди. Це небезпечно.
Я виставив перед собою руку:
Не підходь. Я теж проклятий. Не наближайся.
Звісно ж, я брехав. Але брехав дієво, бо сторож поспіхом забрався геть.
Роуз, це я, мовив я крізь двері. Це я, Том. Я щойно бачив Ґрейс коло річки. Вона сказала, що ти тут
Я довго чекав, але зрештою почувся її голос:
Томе?
Я вже багато років не чув її голосу.
Боже, Роуз, відчиняй же! Нам треба поговорити!
Ні, Томе, не можу, я хвора.
Роуз, я знаю. Але я не захворію. Я за останні місяці спілкувався з безліччю хворих на моровицю[15], та підхопив лише застуду. Роуз, благаю, відчини.
Вона відчинила.
І я побачив її. Жінку. Ми були приблизно одного віку, але вона просто виглядала на свої пятдесят, коли сам я скидався на підлітка. Шкіра в неї була сіра, а виразки вкривали обличчя, наче мапа островів. Вона ледь стояла, і я почувався винним за те, що примусив її встати з ліжка. Тим не менш вона зраділа мені. Я допоміг їй знову лягти та сів поруч.
А ти молодий досі майже хлопчисько.
Дивись, у мене отут зморшка. Бачиш?
Я узяв її руку та приклав собі до лоба, бо зморшку вона розгледіти не змогла.
Пробач мені, мовила вона. Пробач за те, що я прогнала тебе.
Ти мала рацію. Моє існування становило загрозу твоєму життю.
Маю сказати: я не впевнений щодо слів, які наводжу тут. Імовірно, ми говорили якісь інакші слова, але я так памятаю, а більше мені немає на що покладатися. Ми завжди вважаємо наші спогади більш реальними за саму реальність, а вони не завжди збігаються.
Хоча оці слова я чітко памятаю:
Темрява оточує все довкола. І це найстрашніший екстаз.
Я відчув жах від усвідомлення її жаху. Мабуть, ось це і є розплата за кохання відчувати біль іншої людини як власний.
Роуз іноді починала марити. Хвороба швидко її забирала, майже в мене на очах.
Ми були як дві протилежності: моє життя лежало переді мною в майже нескінченному майбутньому, а її стрімко добігало кінця.