Всего за 149 руб. Купить полную версию
Облиш, розсміялася вона. Будинки потворні, але не люди, які в них мешкають.
Я подивився на її шрам.
Вірю. Та нам час іти. Дякую тобі.
Я простягнув їй руку. Цього разу вона її потиснула. Її долоня була твердою і теплою, як нагрітий сонцем гладенький камінь.
З Богом.
Я подивився їй в обличчя. Вираз його був щирим.
Крамничка розташувалась у підвалі одного з будинків. Там панував морок, і господиня вигулькнула з темряви, аж коли Кнут гукнув її втретє. Пірйо виявилася закутаною в хустку опасистою тіткою.
Юмалан терве! привіталася вона різким фальцетом.
Перепрошую? не второпав я.
Вона повернулась у бік Кнута.
«Господь благословен!» переклав той. Пірйо балакає тільки фінською, але знає, як називається по-норвезьки весь її крам.
Продукти було виставлено на полицях за прилавком, і Пірйо викладала переді мною те, що я замовляв. Консервовані котлети з оленини, консервовані рибні тюфтелі, ковбаса, сир, хліб із цільного борошна.
Пірйо напевне підраховувала подумки, бо, коли я закінчив, вона одразу написала на папірці та показала мені загальну суму. Я схаменувся: мені слід було витягти кілька банкнот із пояса-гаманця ще до того, як ми зайшли в крамницю. Я не мав наміру всім показувати, що я тут розгулюю з чималими грошима десь так сто тринадцять тисяч крон, тож, повернувшись спиною до Пірйо та Кнута, відступив до муру і розстебнув два нижні ґудзики на сорочці.
Ульфе, тут не можна дзюрити, озвався до мене Кнут.
Я мовчки озирнувся на нього.
Я пожартував, засміявся він.
Пірйо на мигах показала, що не має здачі зі стокронової купюри, яку я їй подав.
Пусте, сказав я. Візьми собі на чай.
Вона щось відказала своєю жорсткою незрозумілою мовою.
Вона каже, ти зможеш узяти на решту інші продукти, коли прийдеш удруге, переклав Кнут.
Тоді їй, мабуть, варто записати.
Вона запамятає, сказав Кнут. Ходімо.
Кнут, пританцьовуючи, йшов лісовою стежкою переді мною. Верес шмагав мене по холошах штанів, навколо наших голів дзижчали комарі. Тундра.
Ульфе...
Що?
Чому в тебе таке довге волосся?
Бо його ніхто не підстриг.
А-а...
За двадцять секунд:
Ульфе...
Га?
Ти геть не знаєш фінської?
Ні.
А саамську знаєш?
Ні слова.
Тільки норвезьку?
І англійську.
А в Осло багато англійців?
Я примружився на сонце. Якщо зараз полудень, значить, ми йдемо чітко на захід.
Не дуже, відповів я хлопцеві. Але це міжнародна мова.
Еге, міжнародна. Дідусь теж так каже. Він каже, норвезька це мова розуму, а саамська мова серця. А фінська це священна мова.
Либонь, знає, коли так говорить...
Ульфе...
Що?
Я знаю один анекдот.
Гаразд.
Він зупинився, чекаючи мене, а тоді рушив просто крізь зарості вересу, поруч зі мною:
Що це таке «ходить і ходить, а до дверей не доходить»?
Це хіба не загадка?
Сказати відгадку?
Так, мабуть, муситимеш сказати.
Хлопчик подивився на мене, затуляючись долонею від сонця.
Ульфе, ти брешеш.
Перепрошую?
Ти сам знаєш відповідь!
Невже?
До цієї загадки відгадку знають усі. Чого ви завжди брешете? Ви всі будете...
...горіти у пеклі?
Так!
А «ви всі» це хто?
Тато. І дядько Уве. І мама.
Он як? А твоя мама про що бреше?
Вона каже, я не повинен боятися через батька. Тепер твоя черга розповідати анекдоти.
Я не дуже вмію розповідати анекдоти.
Кнут зупинився і картинно зобразив розчарування, схилившись уперед і звісивши руки у верес.
Ти не здатний влучити у ціль, нічого не знаєш про куріпок, жартувати не вмієш. Є що-небудь, на чому ти знаєшся?
Авжеж! сказав я впевнено, дивлячись угору, на самотнього птаха високо в небі над нами. Вистежує. Чигає. Його жорсткі, розпростерті крила нагадали мені військовий літак. Я вмію ховатися.
Правда? різко підніс він похнюплену голову. То граймо у хованки! Хто водить? «Іні-міні-майні-мо...»
Біжи вперед і ховайся.
Він пробіг зо три кроки і різко зупинився.
Що сталося?
Ти сказав це тільки для того, щоб мене здихатися.
Здихатися тебе? Отакої! Ні.
Знову брешеш!