Всего за 129 руб. Купить полную версию
Люди в бамлагівських одностроях ожили і кинулись стрімголов до подарунків, збираючись купами і топчучи один одного.
Над насипом почалась стрілянина.
І, ніби на знак протесту, хтось ошаліло викидав з вікна експресу все, що трапилося під руку: подушку, калоші, грамофонну плиту, простирадло, жмут грошей…
Підхоплені вітром, летіли вони і крутились над поїздом, наче голуби на Іордані, розполохані стріляниною.
А в купе, упавши ниць на канапу, хтось заходився буйним плачем, вибухнув нестримним приглушеним риданням.
Гроші ще довго кружляли в повітрі і летіли слідом за експресом. А шерегам не було краю. Вони мов з-під землі вставали назустріч і вже махали руками мовчки, махали, махали, мішаючись в невиразний сірий туман.
Експрес летів божевільне, нестримно.
І так само нестримно текли в когось сльози в замкненому, м'якому купе вагона.
Це теж екзотика…
Але те промайнуло, як марево, і лише на хвилинку затьмарило настрій у мешканців експресу. Нові вражіння, щодалі, то цікавіші, щодалі, то екзотичніші, відсунули те марево геть і стерли. Ніби його й не було. Так, далебі і не було. Лишилося десь там, разом з Забайкаллям, а назустріч бігли інші дива, інші місця і ландшафти, незнані, небачені, неопізнані.
За гуркотінням і чорнотою тунелів враз било в очі сліпуче сонце, розгортались дивні панорами, аж но тяглася рука до гальма “Вестингауза” - до тієї аварійної ручки, щоб зірвати пломбу і нагло спинити експрес: “Зупинити тут!” - І піти, побігти туди…
Знову тунелі…
Потім експрес влітав у ніч, як у суцільний тунель, і, запалавши вогнями та опустивши фіранки, летів у фантазію. Гойдаючись під звуки патефонних танго і фокстротів, гомонячи, відступаючи, люблячи й мріючи, мріючи, мріючи… - летів, миготів десь у казку.
Творив її і стремів у неї, гублячи межу між дійсним і фікцією, між фактами та їх інтерпретацією. Гуготів у неї і був уже її часткою - часткою світу пригод, того царства Арсеньєва, того царства Дерсу-Узала і Амба.
* * *
В салоні-вагоні було ясно і затишно. В стелі крутились віяла, оберталися нечутно по горизонталі, творючи лагідний вітер.
На сніжно-білих столиках в такт поїздові видзвонювали малиновим дзвоном пляшки: червоне “Бордо” і пиво, коньяк і лікери, і золотоверхові портвейни - стоять вони купками, не відкорковані, посередині білих обрусів і гомонять срібно. Перегукуються з колесами. Ваблять до себе, чарують. Вклоняються ніжно одна до одної і до гостей.
“Розкрийте, розкрийте нас! Беріть!…” - і сміються, гомонять, пританцьовують.
Обабіч пляшок стоять скляні вази з помаранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тістечками, - мерехтять, випромінюючи з боків веселку і снопи проміння.
Запопадливі кельнери в чорних убраннях, з білими рушниками через руку, стоять на чаті. Готові кинутися на один порух брови, угадуючи наперед кожне бажання клієнта…
Стільки вигод! Стільки трунків! Стільки розкошів!…
Далебі це єдине місце у цілій тій фантастичній “шостій частині світу”, де можна зустріти щось подібне. Стільки фасону, стільки шляхетства і багатств і стільки піклування про людину.
Це лише тут, у цій екстериторіальній державі - у цім єкспресі. Тут-бо свої закони, свої звичаї і свій режим. Це-бо окремий світ. Тут-бо іноді бувають чужинці - якісь дипломати, міністри чи гості з далеких заморських країн.
Весело видзвонюють пляшки, і мрійно вихляють віяла.