Це вони були відкривателями і зачинателями тієї жахливої сторінки, першої сторінки в епопеї невимовних людських страждань на цій землі…
За ними пішли чередою безліч інших, більших і менших, відомих і безіменних каторжників… Серед них багато славних, оспіваних до того, а особливо після того, національних героїв цілої низки народів… Брязкаючи кайданами, вони вимощували кістками це гробовище, цю понуру “юдоль розпачу і сліз людських”…
Професор розповідав повільно, помежи “вістами”, але ерудитно і барвисто, як справжній професор історії взагалі, а Сибіру - зокрема. Він розповідав, власне, про те, про що всі знали бодай з тих тягучих і грізних, безнадійних і розпучливих каторжанських пісень, які становили колись чи це половину всеросійського національного пісенного репертуару, та становлять ще й тепер, і що їх співано кожним колись і тепер.
Не знали тільки хіба про того першого піонера, про того патріарха каторжанського, того прапракаторжанина, про того гетьмана малоросійського з химерним, але таким підходящим до ролі каторжанського патріарха прізвищем. Поза цим багато було відоме. Ті-бо кайдани у кожного з них дінькали і бомкали з дитинства, розповідаючи про той Сибір і про це Забайкалля. Лекція професора справила враження.
Ніхто тільки не замислився над тим, як той “ізмєннік”, той патріарх каторжанський так міцно і так широко проторував шлях на Сибір для всіх своїх онуків і правнуків і тим воістину заслуговує на пам'ятник десь тут, серед цих голих кряжів, серед цих забайкальських пустель…
У вікнах миготів, обертаючись, понурий ландшафт, перерізаний пасмами скелястих гір. Він пропливав обабіч експресу, відстрашуючи своєю жаскою історичною репутацією.
І ось… Ніби зумисна ілюстрація до професорової історичної екскурсії, ніби марево, викликане ним з небуття, з'явився додаток до того ландшафту…
Либонь, вони встали з-під землі - цілі ті покоління каторжників, армії їх!… Вони вишикувалися обабіч колії, вздовж насипу безконечною хмарою і стояли, спершись на кайла, на лопати, на тачки… По коліна в воді і в болоті… У ровах і ямах…
– Ребята!!! Сматрі!!! Бамлаг!!!
Все кинулося до вікон.
Боже ж мій!… Так ось вони!!. Справжні, реальні, невигадані і - незчислимі. Як розгадка болючої і жаскої таємниці. Як сама таємниця, на яку страшно було дивитись…
А вони стояли безконечними шпалерами, безконечною тичбою - вимучені, виснажені… В химерних і страшних бамлагівських одностроях: в ганчір'яних шапочках-ушанках і в такім лахмітті, що здавалося, ніби їх рвали всі собаки всього світу і тріпали всі сибірські й транссибірські вітри та буревії.
Стояли і дивились… Проводжали експрес - мерехтливе чудо небаченого чи давно забутого світу…
Неголені… Забрьохані… З хворобливо запаленими очима… Безконечні лави людей, списаних геть з життєвого реєстру, обтикані патрулями з рушницями і псами…
Одні махали руками. Інші дивились байдуже, тупо, чекаючи, поки він пройде…
І не було їм кінця, і не було їм краю…
Прокладали шлях, прокладали нову магістраль, вимощуючи її своєю розпукою, гатили собою прірви, й баюри, й провалля… А тепер ось стояли як на параді. Полтавці… Чернігівці… Херсонці… Кубанці… Нащадки Многогрішного і нащадки того Аввакума вільнодумного… Каторжники. Ті, що про них потім будуть розповідати легенди й співати тягучі, понурі пісні, такі тягучі, як забайкальські вітри узимку…
З вікон експресу нагло починають летіти речі… Спершу від паротяга, - як сигнал, - кілька пачок махорки. А потім, мов на команду, з усіх вікон полетіли: цигарки… плитки шоколаду… цитрини, черевики, шматки хліба, пакунки, завинені в папір… - ціла веремія найрізноманітніших речей.
Діти махали ручками і, підхоплені стихійним поривом, загальним психозом, що опанував експрес, викидали квіти… цукерки… гармонійки… і плескали з ентузіазмом в долоні, і сміялись радісно.