Ні одна краплина на мене не крапне, не змочить, ні тихе зітхання твоїх вітрів не дійде до мене, не прохолодить". І весело Правда співає пісню в своєму будинку. Пісня та стелеться по стінах, дереться вгору до оселі й, округлившись, знову по стінах на долівку осідає, неначе дивна та чудова скрипонька грає. А Кривда й почула. Підпливла до берега.
- Здорова, сестро! - гукає.
- Здорова.
- Поздоровляю тебе з новою оселею. Бач, яка добра: сама новосілля справляєш, а мене й не кличеші - Іди, я тобі не забороняю,- каже Правда, виходячи на поріг.
- Отак! Іди, коли сама набилася… Спасибі тобі за ласку! - регоче.- Тісно мені в твоїй оселі й душно. Я ось краще на морі погуляю.
Та, це кажучи, як скрикне:
- Вітри-Нечоси! за мною…- Та як пурне-нирне, до самого дна сідає, з самого дна воду вивертає, хвилі горами здіймає, а вітри як підхоплять ті хвилі, як помчать на берег, котять долиною аж до самого будинку, як стугонуть у стіни - так ті стіни ходором і заходили.
Правда тілько кигикнула, наче та чайка, й полетіла геть собі, щоб не сперечатись з сестрою. Вона думала - коли не буде перед очима в Кривди, то, може, та й вгамується, не стане руйнувати її домівки.
А Кривда як угледіла, як зарегоче! В долошки пле-ще та одно вергає хвилі-гори на долину. Підмила одну стіну - так та стіна й гепнулася, на самі невеличкі шматочки побилася, аж пил угору знявся… А там і Друга… третя… Через годину й не знати стало, що там була будівля, тілько здоровенна кучугура піску та щебеню валяється. Кривда й тим не вдовольнилася - наслала вітри на ту кучугуру, почали той пісок та ще-бень пересівати, до півночі всю долину вкрили пилом та кіптягою.
Як прилетіла на ранок Правда довідатися, що їй нашкодила Кривда, то замість будівлі побачила тільки один сірий порох по долині. Гірко стало Правді, важко; Сум у серце впився; Журба душу опанувала; зронила вона не одну, не дві сльози - всю долину, мов дрібним дощем, своїми сльозами змочила… Голосить Правда та плаче, а того й не бачить, що де сльоза впаде, там трава росте, де крапелька осідає, там квіточка розцвітає.
VIII
З того часу почала по землі трава рости; всі долини вкрила. Пишні та зелені лежать вони поміж скелями, своїми квіточками пишаються - і білими й рожевими, і жовтими й блакитними, синіми, аж темними, червоними, огненногарячими… Наче хто килим шовковий розіслав по землі.
Угледіло Ясне Сонечко, і йому так те подобалося, що воно часто спускалося на ті долини спочити, покачатися, розправити на шовковій травиці свої кісточки натомлені, надихатися пахощами запашних квіточок.
Угледіла те Кривда, і зло її схопило за серце. Вона мала шкоди тій Правді наробити, а вийшло з того он що. Взяла вона звела докупи всі тумани сиві, хмари чорні, непроглядні, пустила дощем на гори. Ллє дощова вода, мов з відра, котить з гір течіями бистрими, реве долинами, річками глибокими, мне та нехтує травицю зелену, заносить її мулом чорним, невеличкими та гострими камінцями, мов серпами, під корінь рубає, несе в море глибоке і серед моря синього потопляє.
Та нічого не вдіє Кривда злая. Вигляне Ясне Сонечко, розірве, розшарпає хмари чорні, розпарює землю сирую, земля випиває річки бистрі, і з-під теплого мулу знову вилазить, аж лущить, травиця зелена, розцвітають на ній квіточки пишні.
Розсердилася, розгнівалася Кривда злая. Рве на собі коси шовкові, кусає руки білі, аж до крові кусає, та все пригадує, що б тій Правді заподіяти, щоб виполо-нити їй травицю зелену.