Я спираюсь на скло подушечками лап, заплющую очі й надсилаю телепатичне повідомлення. Починаю муркотіти.
Наталі називає її «Посейдон». Вирішую, що вона неодноразово чула це слово і зрозуміє, що я звертаюся до неї, якщо подумки так її називатиму.
Добридень, Посейдоне.
Маленький помаранчевий коропець із широкими звинними плавниками квапливо ховається серед свого псевдокаміння, де його майже неможливо розгледіти.
Я знову посилаю повідомлення, муркочучи. Що йому сказати«Не бійтеся»? Тоді можна подумати, ніби справді існує якась небезпека. Треба вигадати щось інше. О, вже знаю, що сказати:
Я готова вести з вами рівноцінний діалог, навіть якщо ви просто рибка.
Так, це послання годиться, але чомусь не викликає позитивної реакції.
Навпаки, Посейдон так глибоко запорпався в акваріумний декор, що зовсім зник з очей. Яка невдячність за мої зусилля!
Але я не збираюся відмовлятись від свого наміру, тому, усвідомлюючи його складність, кладу лапи на край акваріума і налягаю всією вагою, доки він потрохи не починає перехилятись і вода, яка нас розділяє, вихлюпується. Я подумала, що діалог легше буде встановити при безпосередньому контакті.
Але я погано розрахувала вагу акваріума, і він несподівано перевернувся. Я ледве встигла відскочити вбік, щоб не намокнути. Посейдона виносить водою не тільки зі сховку, а й з акваріума.
Врешті-решт він опиняється на скатертині. Звивається, вигинаючись у різні боки, наче танцює. Мені здається, що я зробила відкриття у царині спілкування з рибами. Він доволі граційно підстрибував, розтуляючи і затуляючи рота, але не видавав жодного звуку. Його зябра швидко тріпотіли, відкриваючи червоні блискучі ділянки.
Нарешті ми зможемо поговорити, Посейдоне. Я відчуваю його вібрації, але не можу їх витлумачити.
Отак тріпаючись, він опинився скраю столу. Оскільки я не розумію, що він хоче мені показати, то кладу на нього лапу, що заважає йому здригатись і збільшує амплітуду його рухів ротом.
Налаштовуюся на частоту максимального сприйняття.
Ви часом не голодні?
Задоволена своїм здогадом, перекидаю коробку з сухими хробаками, яку використовує Наталі, щоб його нагодувати.
Він не їсть.
Чекаю, рухаю його, торкаючись подушечками, потім кінцем кігтя, муркочу.
Заспокойтеся.
Раптом він перестає тріпатися. Очевидно, нарешті прислухався до мене, але ні, його зябра відкриваються й закриваються все швидше й швидше. Здається, з ним не все гаразд. Знову моя спроба комунікації виявилась провальною. Проте я не втрачаю надії, що знайдеться інша жива істота, здатна підтримати змістовну бесіду зі мною. Наразі ж слід визнати, що для отримання інформації залишається моя людська служниця, яка позитивно реагує на мій муркіт на низькій частоті.
Вхідні двері відчиняютьсяось і вона. Цього разу в неї в руках щось наче валізка з ґратами, звідки долинають різкі звуки. Намагаюсь зрозуміти, що це за подарунок вона мені принесла.
Вона швидко відчиняє дверцята валізки і випускає кота!
Мабуть, їй так сподобався мій вчорашній муркіт, який допоміг їй розслабитися і заснути, що вона думає, наче всі коти так можуть.
На килимі я бачу нікчемучистокровної ангорської породи. Наталі усміхається і наче радіє, показуючи мені цей пухнастий клубочок, і весь час повторює слово, яке, очевидно, означає його імя: «Фелікс».
Ще один невдалий подарунок.
Цей субєкт, здається, трохи тупуватий. Побачивши мене, він замість того, щоб підійти з похиленою головою на знак визнання, що перебуває на моїй території, глипає на мене своїми жовтими очима.
Як я ненавиджу чистокровок! У нього навіть колір хутра нудний. Він увесь білий. Я, до прикладу, білого кольору з багатьма дуже гарними чорними плямами, розсипаними по всьому тілу.
А він такий невиразний. Шерсть довга, густа, лискуча. Який же це треба мати смак, щоб вибрати для мене отакого жовтоокого самця ангори? Я відразу ж демонструю, що він мене не цікавить, задираючи хвоста і показуючи йому анус. Але цей дурень неправильно мене розуміє. Замість того, щоб збагнути, що я його відіслала геть, він думає, що я хочу з ним паруватися.
Ось вонанедолугість самців чистої раси!
Мені довелося вдряпнути його лапою, на третину випустивши кігті, щоб доступно пояснити, що я тут головна і взагалі.
Увесь цей час Наталі говорить дуже тепло: думаю, вона вважає, начебто я тішуся, що мушу тепер все ділити з незнайомцем, який зявився нізвідки. У відповідь я вдруге випускаю кігті та виразно сигналізую:
Ти мені не подобаєшся. Забирайся геть.
Невдовзі він таки здався. Я не дозволю, щоб мені навязували компаньйона.
За цей час моя людина помітила, що Посейдон відійшов у кращий світ, тож не чекаючи, поки мені почнуть докоряти (ненавиджу, коли в мене пробують викликати почуття вини), я залишаю кімнату і йду на другий поверх. У тому, що сталося, така сама вина цієї тупої риби, як і моя. Якби він зі мною поговорив, цього б не трапилося.
Фелікс, гадаючи, що я хочу показати йому будинок, пішов за мною, радісно вібруючи задертим хвостом.
Коли він знову пробує наблизитися до мене, я вигинаю спину і бризкаю йому слиною в морду. Сподіваюся, тепер до нього дійде, з якою самичкою він має справу. Він ще промовистіше пригнувся, уникаючи мого погляду, відвівши притиснені вуха назад, опустив нарешті хвоста, похнюпив голову і ледь чутно нявкнув.
Ох уже ці самці, вони завжди задирають носа, а насправді, виявляється, всі як одинслабаки, коли опиняються віч-на-віч із самицею, яка знає, чого хоче, а особливочого не хоче.
Я скористалася його позою і надзюрила йому на голову, щоб він затямив собі, хто тут встановлює правила (о, тепер колір його шерсті пасуватиме до кольору його очей).
Він щось говорить, я майже його не слухаю, та все ж вирішую встановити діалог з цим дурнуватим чужинцем, аби повідомити йому, що він не має права наближатися до моєї миски і їстиме тільки після мене.
Він також не має права справляти природні потреби у мій лоток. Якщо Наталі не купить йому іншого, то він мусить стримуватись або виходити для цього з дому.
Я показую йому, що з вікна в кімнаті на другому поверсі можна спостерігати за вулицею. Бачу, що школа досі закрита. Вже забрали жовту стрічку, що перекривала вулицю, нема людей у білих комбінезонах, які збирали шматки металу, а є багато квітів, свічок і фотографій молодих людей перед дверима. Вони, видно, порозкладали всі ці прикраси, поки я спала.
Фелікс кидає швидкий погляд на краєвид і питає, про що мова, та я не завдаю собі труду розяснювати йому такий складний феномен, як тероризм. У мене немає таланту Піфагора.
Змінюю тему, розповідаю, що на третьому поверсі є балкон, через який можна потрапити на дахи сусідніх будинків, але треба бути уважним, бо ринва погано закріплена.
Потім ми підходимо до кімнати Наталі. За допомогою нового ляпаса, подряпавши йому підборіддя, даю зрозуміти, що він ніколи не може заходити до цієї кімнати й навіть надіятися на те, щоб спати з моєю служницею. А щоб він краще собі затямивусюди, де я заборонила йому ходити, залишаю кілька крапель пахучої урини. Тож нехай робить висновкиякщо представник цієї чистокровної ангорської раси може мати хоч якусь схильність до дедукції,що гуляти йому можна лише в тих зонах, які я не позначила.
Ми спускаємося додолу, і я показую Феліксові своє місце на фотелі з червоною оксамитовою подушкою і з моїм запахом. Показую кошик на підставці коло обігрівача, який також має мій запах. Він, звісно, не має права підходити до жодного з цих місцьніколи!
Врешті-решт він згорнувся клубком у кутку коридора і більше не ворушився.
Увечері я помічаю якусь активність біля вхідних дверей. Біжу щодуху подивитися, що відбувається. До моєї служниці прийшов якийсь самець. Він повторює слово, що, ймовірно, означає його імя: «Томас».
Він значно вищий за неї, має білу шерсть, зелені очі, мускусний запах поту. У нього великі руки й ноги, в рукахжмуток квітів. Він мені відразу не сподобався.
Але Наталі не здригається від огиди, як я, вона наближає до нього губи, і їхні роти липнуть один до одного. Я ніколи не зрозумію цих людських звичок. Потім він масує їй груди і сідниці.
Вона не відштовхує його, навпакистогне від задоволення, мов заохочуючи його продовжувати.