А ти, Бастет, ким би хотіла бути, якщо б могла вибирати собі тіло у наступному житті?
Кішкою, звичайно! Коли опиняєшся на вершині еволюції, не можеш повернутися назад. Яким би було моє життя, якби мене постійно переслідували картинки й шуми і я не вміла користуватися своїм розумом та не сприймала б навколишній світ таким, яким він є? Мені б здавалося, що яякась неповносправна!
Ти ще насправді не знаєш людського світу. Він значно цікавіший, ніж ти думаєш.
Якщо він потрібен для того, щоб воювати, ходити на роботу, пересуватися на двох задніх лапах чи спати вночі, то мені це нецікаво.
Він ворушить кінчиками вух.
Тепер, коли там вільно, я хочу завести тебе у свій підвал і відкрити тобі мій секрет.
Він крокує попереду до білих сходів. Опиняємося перед дверима, які він стрімко відчиняє, стрибаючи на ручку. Оскільки світильник не працює, рухаємося в темряві, і тільки кволе проміння сочиться крізь підвальне віконце.
Мої зіниці максимально розширені, я помічаю найменші деталі кімнати. Замість пляшок вина, газет і запорошених меблів, які можна було знайти у моєму підвалі, тут бачу металеві машини, електричні шнури, трубки, колби. Кімната чиста й помальована на біло.
Мені вона нагадує кабінет ветеринара, куди Наталі якось мене водила лікувати від глистів.
Піфагор вистрибує на металевий стіл.
Я народився у розпліднику лабораторних котів, каже він. Це були істоти, створені для наукових експериментів. Мене забрали від мами ще зовсім малим. Тож я не знав ні матері, ні батька. У ранньому віці я був ще більшим невігласом, ніж ти. Я навіть не здогадувався, що може існувати світ за стінами білих залів, освітлених неоном, куди мене перемістили.
Сіамець глибоко вдихнув, наче мусив набратись відваги, щоб опинитися віч-на-віч зі спогадами свого болючого минулого.
Я жив у тісній клітці, мене годували у певні години спеціальними гранулами. Пив я з прозорої мисочки. Жодних пестощів, жодних зустрічей з людьми чи іншими котами. Жодного тепла, жодних емоцій, жодних почуттів. Для людей, які там жили, я був лише обєктом. У мене навіть імені не було, тільки кличка: «ПК-683», що означає «Піддослідний кіт номер 683». Вони навіть не змогли б мене відрізнити від інших, бо всі коти в лабораторії були сіамськими, такими, як я. Я чув, як десь далеко вони нявчать, але не мав змоги ні бачити їх, ні торкатися. Цілими днями сидів у клітці й чекав.
Я намагаюся уявити, що могла б відчувати в подібній ситуації. Мимоволі здригаюся.
Це не було нестерпно, бо я не мав з чим порівняти. Страждання народжується від почуття, що можна мати краще життя, але якась несправедлива перешкода заважає цьому. А так до всього можна призвичаїтися, навіть до найгіршого. Не розуміючи, що насправді відбувається, я не мучився відчуттям несправедливості, бо для мене все це було нормально. Світу за межами клітки для мене не існувало.
Як сумно!
Піфагор трохи помовчав і продовжив:
Як комфортно нічого не знати! Я ніколи не бачив ні миші, ні пташки, ні ящірки, ні навіть дерева. Я не відчував ніколи ні вітру, ні дощу, ні снігу. Не бачив ні сонця, ні місяця, ні хмар. Я навіть не знав, чи була ніч, чи день. Я жив у замкненому світі, теплому, білому, гладкому, який не мав нічого спільного з природою, то був світ лабораторій. До того ж, мені не треба було нічого вирішувати, нічого вибирати, отже не було жодного ризику помилитися. Коли твоє життя кероване іншими, ти не маєш потреби використовувати свою вільну волю: ні за що не відповідаєш, тобі завжди добре. Поневолений, але начебто щасливий. Проте це тривало недовго
Він вискочив трохи вище.
Хочу йти за ним, але мені паморочиться в голові. Помічаю, що три волосини з моїх вусів згоріли під час пожежі. Ось чому від часу мого двобою з Томасом я відчувала наче втрату рівноваги і брак інформації про навколишній світ.
Я зараз опишу тобі перший дослід, який люди поставили на мені. Мене помістили до клітки вдвічі більшої, ніж та, в якій жив раніше. Саме тільки переміщення до просторішого місця принесло мені приємне відчуття. У центрі був важіль, над яким висіла лампа. Пролунав дзвінок, лампа засвітилася червоним світлом. Вона пищала і блимала. Я відчував: треба щось зробити. Підійшов до важеля і натиснув на нього обома лапами. Відразу ж вискочив сухий корм. Я принюхався, скуштував, було смачно. Корм з пташиної печінкикращий від усього, чим мене годували досі.
Піфагор узяв паузу, заощаджуючи сили.
Я трохи почекав, знову пролунав дзвінок і червона лампа засвітилася. Я знову натиснув на важіль, і знову зявилася порція корму. Це повторювалося пять разів, система видавалася простою. Однак у якийсь момент, коли я натис на важіль, корм не зявився. Тоді я став тиснути сильніше, енергійніше. Нічого не відбулося. Це було незрозуміло й нестерпно. І знову дзвінок, знову червоне світло, але важіль не спрацьовував. Це мене дуже дратувало. А потім, не розумію чому
Невже?
... після котрогось дзвінка і нової спроби натиснути на важіль корм нарешті зявився. Мені полегшало. Звичайно, я подумав, що щось зламалося. Потім така несправність періодично повторювалася. Я силкувався зрозуміти, чому. Мені потьмарилося в голові. Це трапляється, коли я далеко відходжу від важеля? Чи коли занадто сильно тисну? Чи коли обома лапами одночасно? Чи коли нявчу кілька разів, перш ніж діяти?
І що ж виявилось?
Насправді це був науковий експеримент. У мене викликали умовний рефлекс. Це «рефлекс Павлова»: звук дзвінка і світло провокували в мене виділення слини. Але їх цікавила не слина, а моя здатність терпіти цю дивну ситуацію.
На твоєму місці я б розгнівалася.
Я шаленів від люті! Хотів зрозуміти, як отримувати корм щоразу! Коли його не було, я стрибав, нявчав, завивав. Людські обличчя спостерігали за мною через решітку. Я благав їх полагодити систему. Навіть коли не був голодний, я хотів лише, щоб це працювало. Завжди. Систематично.
Мені тебе шкода.
Цей експеримент ще трохи потривав. Я божеволів.
Сіамець хрипить, а його погляд стає жорстким.
Були інші коти, які переживали те саме, що і я. Усі вони реально і невиліковно збожеволіли.
Він розчаровано зітхнув.
Згодом я дізнався, що був єдиним, хто мав достатньо міцну психіку і не зламався.
Він знову розгладжує вуса.
Експеримент проводила білявка у білій блузці, яка пахла трояндами.
Софі?
Згодом вона обрала мене для інших маніпуляцій. Я брав участь в експериментах зі сном, коли мене записували під час сну, аналізуючи процеси, що відбувалися в моєму мозкові. Ти знаєш, що ми, коти, спимо і бачимо сни найбільше з усього царства звірів?
Так, ти вже мені про це казав. Ми спимо половину доби, а людилише третину.
Він наче й не гнівається на мої зауваження.
Думаю, саме так ми отримуємо найлегший доступ до невидимих світів.
Чухаю потилицю: я б хотіла, щоб він розказав, як отримав своє Третє Око.
Софі провела багато експериментів наді мною і щоразу переконувалася, що я найвитриваліший і найвразливіший. Тому одного разу вона мене прооперувала і пересадила мені Третє Око.
Він знімає пластиковий бузковий ковпачок, який затуляє дірку в черепі, і я знову бачу маленьке прямокутне заглиблення з металічними краями.
Це ще називається «інтерфейс комунікації». Це приймач USB, обладнаний дуже тонкими електричними дротами, у кількох точках приєднаними до мого мозку. Вона охрестила його «ОКО» (Оптимальний КОмунікатор). Через нього Софі могла надсилати просто до мого мозку спочатку чисті відчуття, потім музику, а потім і зображення.
Просто до твого мозкузавдяки цьому пристосуванню?
Спочатку це не працювало. У мене були мігрені, я блював. Потім Софі відрегулювала сигнали. Їй вдалося поєднати звук і зображення. Стало легше. Згодом вона навчила мене розуміти її мову. Таким чином дала мені доступ до інформації про світ людей.
То ось це і є секрет Піфагора! Я роздивляюся ближче його порт USB, нюхаю, облизую. Інформація про людей не має ні смаку, ні запаху.
Це забрало сім років. Сім років менш чи більш болючих випробувань, щоб створити канал передачі людських знань, які б могли бути засвоєні котом. У той день, коли це запрацювало, мені здалося, що відчинилися двері, за якимисвітло. Тепер я міг зрозуміти їхню поведінку. Розшифрувати їхню цивілізацію.