15. Початок голоду
Минали тижні.
Ми спожили всі запаси їжі. Тепер харчувалися якимись дивними бежевими і зеленими продуктами. У гастрономічному сенсі це було щось значно нижчого ґатунку, ніж їжа для тварин.
Наталі й Софі вже не мали відваги виходити з дому, тому вирішили варити юшку з листя тих дерев, що сягали балкона. Та юшка геть не мала смаку.
Спершу вода ставала брунатною, закипала, а тоді її можна було пити.
Знадвору долинали вибухи, постріли, крики й поодинокі вигуки. Часом у двері стукали. Часом чиїсь нігті, а може, й кігті шкреблися у вікна першого поверху.
Мені дуже хотілося їсти. Нам усім дуже хотілося їсти.
Через недоїдання Наталі та Софі стали зовсім кволими, не мали сили рухатися. Сиділи, загорнуті у ковдри, перед телевізором і куняли. Не знаю, чи пережили б вони ще одне вторгнення мародерів.
Намагаюся полегшити стан своєї служниці, вправляючись у техніці муркототерапії на низьких, середніх і високих частотах.
Я впевнена, що можу лікувати людей за допомогою звукових хвиль, але мені ще далеко до досконалості у мистецтві зцілення. Ще треба підібрати відповідну частоту, щоб їх підбадьорювати.
Фелікс знайшов собі незвичайну поживу. Він їв вовну! Точніше, спробував на смак вовняну нитку зі светра Софі, пожував її і ковтнув. Він втягував ті нитки, наче нескінченні спагетті. Моя мама казала, що є коти-«вовножери», але я не очікувала, що побачу їх на власні очі.
Анжело вперто шукає молоко, але в молочних залозах пусто.
Піфагор завмер. Він перебуває у медитативному стані, близькому до сплячки, під заплющеними повікаминерухомі очі, уповільнене, майже нечутне дихання.
Я труся об нього. Минає якийсь час, поки він відгукується.
Ти як? питаю.
Бурчить у відповідь.
Я тобі заважаю?
Пирхає.
Піфагоре, мені здається, що цього разу ми не викрутимося.
Приймай цей світ таким, яким він є, не бійся і не засуджуй, нарешті відповідає він.
Йде війна, їсти нема що, ми всі помремо від голоду, поступово і невідворотно ціпеніючи.
Він трясе головою, наче хоче впорядкувати свої думки, потім виразно артикулює, підсилюючи інтонаційно кожен «няв», щоб вони закарбувалися у моїй свідомості:
Що б не трапилося, усе це для твого ж добра. Треба пристосуватися до тих обставин, які виникнуть перед тобою.
Ти мариш?
Ні, я вживаю нові поняття, у мене є час, моє тіло вже не переймається перетравлюванням їжі чи рухом. Мене вже не турбують мої відчуття, можу нарешті думати глибше.
Але ситуація
Він заплющує очі та продовжує:
Твої вороги і перешкоди дають змогу пізнати твій опір. Усі проблеми, які здаються тобі складними, зявляються лише для того, щоб ти змогла краще пізнати себе.
Але
Твоя душа обрала саме цей світ і це життя, щоб пережити той досвід, який дасть тобі змогу розвиватися.
Ти вибрала свою планету.
Ти вибрала свою країну.
Ти вибрала свою епоху.
Ти вибрала свій біологічний вид.
Ти вибрала своїх батьків.
Ти вибрала своє тіло.
З моменту, коли ти усвідомлюєш, що все навколонаслідок твого власного бажання пізнавати, ти вже не скаржитимешся і не відчуватимеш несправедливості. Ти можеш лише зрозуміти, чому твоя душа вибрала саме ці випробування для розвитку. Щоночі уві сні саме це послання ти бачиш у формі сновидіння, щоб нічого не забути. Отже, якщо ти сумніваєшся, роби як я: заплющ очі і сни.
Піфагор пронявчав ці фрази у стані зміненої свідомості, наче його раптово підключили до джерела зовнішньої мудрості. Він зітхає, потім додає:
Принаймні саме це я збагнув, медитуючи впродовж останніх днів.
Він втупився в мене своїми великими красивими блакитними очима.
Міркую над тим, що він сказав. Дуже сильно. Наче звірив мені таємницю незатьмареної мудрості. Шкода, що це сталося тоді, коли є всі шанси, що я не зможу її використати.
Скажи, Піфагоре, ти вважаєш, що
Його повіки заплющуються до того, як я завершую фразу. Не наважуюся більше його турбувати.
Недоїдання позначилося й на Анжело, він змарнів, постійно тремтить, його все дратує. Тому я вирішую вийти з дому, пошукати поживу.
Оскільки двері та вікна першого поверху забарикадовані, виходжу через балкон. Завдяки курсу вимушеного недоїдання відновила колишню легкість і вистрибую на сусідній дах. Мяко приземляюся на цинкове покриття. Так, я схудла, а відсутність їжі додала мені енергії. Біжу далі й перестрибую на наступний дах.
Згори мені вдається краще оцінити ситуацію.
Сміття більше не вивозять.
Вирішую зупинитися на першій-ліпшій купі.
Між нечистот гасають прудкі пацюки. Я ніколи їх не куштувала, але, як казала моя мама: «Пацюкце лише товста миша».
Помічаю одного, на мій погляд, найхудішого. Та щойно наближаюся, він стає у бойову позицію, настовбурчує шерсть, відкриває рот, клацає іклами, приймаючи виклик. Вінне миша, мене не боїться.
Може, сказати йому: Добридень, пацюче?
Але мама вчила мене не розмовляти з їжею. Віднайшовши у закапелках своєї сутності рефлекси тисячолітньої давності, атакую.
Ми борюкаємося у смітті. Кігті проти кігтів. Зуби проти зубів. Він не зважає на мій розмір, не піддається. Відчуваю, як гострі зуби вгризаються у мою плоть, але через густе хутро не можуть сягнути надто глибоко. Шукаю найкраще місце для удару, і, як тільки зявляється шанс, всаджую ікла йому в шию. Тепла кров цвиркає просто мені в горло. Солона, пянка. Пю, все глибше встромляючи зуби в тіло. Остання конвульсія, і опір припиняється.
Відгризаю шматок пацюка. Не такий він вже й бридкий, і цей, на щастя, має жирні стегна. Обожнюю таке мясце.
Ковтаю кілька чудових куснів і, відсапавшись, зосереджуюся на своїй місії: несу їжу іншим. Її, на щастя, було вдосталь. Тому я стаю мішенню для десятка щурів, які влаштовують на мене полювання.
Чи думала я коли-небудь, що тікатиму від зграї гризунів!
Переслідувачі наздоганяють і мало не хапають мене (чорт забирай! Бачила б моя мама, що на мене полює їжа), аж тут, в останній момент, я помічаю рятівну гілку в досяжності мого стрибка. Стрибаю на неї, видряпуюся вгору і опиняюся на даху, а далі вже перестрибую з даху на дах. Стискаю щелепи, щоб не загубити дорогоцінні щурячі хвости.
Я щаслива, зараз нагодую сина, партнера, друга і двох людських служниць.
Коли повертаюся додому з трофеями, Наталі та Софі кривляться від огиди і відсилають мене геть.
Може, невдячністьце просто людська властивість? Йду до своїх друзів і родичів.
Виявляється, Піфагора їжа більше не цікавить.
Тільки Фелікс захоплено дякує мені та наїдається досхочу.
Коли відновлюю сили, дозволяю Анжело мене ссати.
Потім сама ласую здобиччю, довго пережовую і ковтаю.
Як там надворі? питає Фелікс.
Брудно й небезпечно.
Він їсть, як ненажера, голосно всмоктуючи нутрощі ще теплого Щура.
Люди ніколи нас не кривдять, ми їм потрібні.
Нащо? питаю я.
Ну, щоб нас
Він шукає влучного слова.
гладити.
Мені хочеться визвіритись, але для чого з ним сваритися? А може, він не помиляється? Нащо ми людям? Тут, у місті, нам не треба захищати запаси їжі від гризунів. Ми не полюємо на змій, скорпіонів чи павуків; наш лій і спинний мозок не використовують для лікування геморою чи живлення волосся. То нащо тоді ми людям?
У часи війни «потреба гладити» здається несуттєвою Раптом я усвідомлюю, що не паную над ситуацією, що задля сумнівного шансу вижити моя людина може позбутися мене.
Фелікс вважає, що переконав мене. У його світі все гаразд.
Знаєш, Феліксе, колись люди цькували нас. Вони палили нас на вогнищах, їли нас, робили одяг з нашої шкіри.
Звідки ти набралася такої маячні?
Від Піфагора.
А він звідки це взяв?
Не знаю, ухиляюся від відповіді.
Я знаю той світ, який бачу. Ми живі, люди нас люблять, ми приносимо їм втіху, вони вбивають одне одного, але невдовзі їм це набридне, вони втомляться. А ти, хитромудра Бастет, вирішила проблему з їжею, вполювавши щурів. Отже, все гаразд.
А може, Феліксмудрець, який по-своєму зрозумів нову формулу Піфагора: «Усе, що з нами відбувається, задля нашого ж добра»?
Можливо, я недооцінюю цього ангорця?