За цей час навколо мого будинку і будівлі з прапором збирається натовп. Крики нарешті вщухли, але люди говорять швидко й голосно, і я вловлюю емоцію, наче відчутну на дотик хмару: страждання. З юрби виходить двоє людей, один говорить, тримаючи якусь кулю в руці, інший освітлює його за допомогою предмета з лампою. Люди з кулею щось говорять своєю мовою, стоячи навпроти предмета з лампою, потім лампу гасять.
Прибуває велика біла машина з такою самою синьою блимавкою і таким самим завиванням. Тих, хто упав, підбирають із землі й заносять до авта. Інстинктивно я вдихаю, наскільки можу, чорноту і негативні хвилі, випромінювані цією подією. Усім тілом поглинаю агресію, біль, почуття несправедливості присутніх людей. Я муркочу, аби очистити простір перед собою. Я відчуваю всі навколишні вібрації і не можу опиратися глибокому хвилюванню. Яка дивна поведінка. Я ніколи раніше такого не бачила. Що ж це сталося, чому вони так поводяться?
Я люблю людей, але не завжди їх розумію.
3. Моя служниця
Люди не такі, як ми.
Навіть фізично вони інші. Ходять на задніх лапах у досить нестійкій вертикальній позиції, яка завжди мене інтригувала. Вони більші, вищі. Їхні руки продовжуються кистями, що, своєю чергою, закінчуються розділеними пальцями з пласкими нігтями, які неможливо втягнути. Їхню шкіру вкривають тканини. Їхні пласкі й округлі вуха розташовані по обидва боки голови, їхні вуса дуже короткі, у них немає видимого хвоста. Вони не муркочуть, а видають горлові звуки, рухаючи при цьому язиком і губами. Вони пахнуть грибами. Назагал вони галасливі, незграбні, з дуже обмеженим відчуттям рівноваги.
Моя мама завжди казала: «Не звертай уваги на людей, вони непередбачувані».
А ось підходить і моя «служниця», проштовхуючись крізь натовп, що зібрався перед моїм будинком.
Моя служницягарний екземпляр самички. У неї довга грива блискучої каштанової шерсті, зібрана гарненькою червоною гумкою.
Звати її Наталі. Вона переступає поріг, намагаючись втримати в руках велику коробку. Щоб показати, що я, якби могла, то допомогла б їй, підбігаю і лащуся їй до ніг, делікатно поклацуючи зубами. Здивована, вибита з рівноваги, ледь не падаючи, вона все ж випростується і видає багато звуків, серед яких я впізнаю своє імя«Бастет» (я зробила висновок, що мене так звати, з її манери звертатися до мене). З її інтонації я припустила, що вона хоче бавитися. Стрімко кинулася вбік і заскочила її зненацька. І тут вона не втримується на ногах зі своєю коробкою й розпластується на підлозі. Правду кажучи, не збагну, як вони додумалися ходити лише на задніх лапах.
Я підходжу і лащуся до неї, муркочучи, сподіваючись, що вона погладить мене, щоб віддячити за цю витівку, яка свідчить про високий рівень нашого взаєморозуміння. Наталі вимовляє кілька слів своєю незрозумілою мовою. Її інтонація свідчить: вона також приголомшена тим, що трапилося біля дому. Мені спадає на думку, що можна її розважити, тягаючи шкарпетку, яку я вже добряче погризлавона пахла людським потом, трохи різким, але дуже приємним. Однак Наталі підводиться і калатає коробкою, наче перевіряючи її вміст.
Заспокоївшись, вона йде до вітальні.
Що ж це за важка і громіздка нова річ? Може, велетенська мяка іграшка, забавка з дзвіночками або електрична підвісна куля? Обожнюю електричні підвісні кулі.
Коли вона розпакувала коробку, я з розчаруванням побачила, що це товста чорна дошка із гострими кутами. Наступні півгодини вона чіпляла її на стіну. Коли все зроблено, я вистрибую на стіл, вивчаю її ближче. Пробую на дотик..
Це безрадісний холодний моноліт. Він не випромінює жодних хвиль. Я позіхаю, демонструючи, що цей подарунок мене не цікавить.
Натомість усе ще стурбована Наталі не відходить від нової речі. Коли вона її вмикає, зявляються кольорові плями і лунають дивні звуки. Вона сідає у фотель і бере чорну коробочку, щоб міняти кольори і звуки.
Я підкреслено позіхаю і відчуваю, що голодна. Не люблю відчувати голод.
Однак замість того, щоб заопікуватися мною, моя служниця всідається перед дивною настінною лампою, так нею захоплена, як метелик полумям.
Зосереджуюся на її розумові й намагаюся розпізнати її почуття. Вона видається зраненою. Тоді я розглядаю кольорові плями на чорній дошці й зауважую, що бежеві колаце людські обличчя, які чергуються із зображеннями автівок чи людей, що рухаються. Вдивляюся пильнішеі мені вдається впізнати сцену, яку я бачила раніше. Там була споруда з синьо-біло-червоним прапором. Видно було чоловіка в чорному, коли його схопили і помістили в машину з сиреною і синьою блимавкою. Звук, який лунав з чорної дошки, був людським голосом, хтось швидко говорив.
Одна сцена, трохи триваліша, ніж інші, показує молодих людей, що лежать на землі, серед червоних калюж. Голос звучить дедалі експресивніше і набуває гнівних інтонацій.
Ще більше фокусуюся на розумі моєї служниці, яка слухає і дивиться, і раптом усвідомлюю: люди, яких бачить Наталі у цьому світляному вікні, не просто лежать, вонимертві.
Звідси я роблю висновок, що людине безсмертні.
Цікава інформація, якої я не знала. Невже Наталі придбала цей блискучий моноліт, щоб дивитись, як вмирають представники її виду?
Я вмощуюся на її теплих колінах, щоб краще зрозуміти її емоції, і відчуваю, що вона справді приголомшена. У моєї служниці такий самий вібраційний стан, як і в тої малої миші, яку я недавно переслідувала у підвалі. Вона панікує. Її переживання загострюються. Її енергетичні потоки стають хаотичними. Тому, як у випадку з мишею, я муркочу і надсилаю подумки повідомлення: Не бійся.
І зновуотримую зворотній ефект. Вона додає гучності й робить найгірше: запалює цигарку. Ненавиджу цигарки. Від них іде густий дим, який вїдається в моє хутро та насичує його гірким запахом.
Я не приховую невдоволення, зістрибую з її колін і прямую на кухню, де соваю свою миску і нявчу, щоб нагадати: Наталі має важливіші обовязки, ніж ці людські історії, і головне для неїнагодувати мене.
Вона не реагує. Я нявчу все голосніше.
Наталі нарешті підводиться, але замість того, щоб заопікуватися мною, зачиняє мене на кухні, де я притихла в очікуванні своєї пайки, а сама знову сідає у фотель і посилює гучність блискучої панелі.
Такий егоїзм особи, яка має служити мені, приголомшує! Ненавиджу, коли моя людина так поводиться.
Стрибаю на двері, впиваюся кігтями в дерево. Даремно. Необхідність поліпшити комунікацію з моєю людською служницею видається мені як ніколи пріоритетною. Не знаючи, скільки ще часу вона сидітиме отак, втупивши погляд у блискучий моноліт, я пробираюся до шафки, знаходжу мішечок з сухим кормом і намагаюся розірвати його зубами. На жаль, мішечок досить великий і мені доводиться підступатися до нього кілька разів, перш ніж я знаходжу потрібний отвір. Звичайно, саме в цей момент, коли мені вдалося нарешті надірвати пакет, двері відчиняються і зявляється спантеличена Наталі, щоб насипати корму до моєї миски.
Смакую, делікатно розкушуючи його різцями.
Коли нарешті наїлася, повертаюся до вітальні. Моя людина знову вмостилася перед світляним монолітом, який і далі показує ті самі картинки. Я зауважую, що з очей Наталі тече прозора рідина. Її вібрації стають щораз гіршими. Я ще ніколи не бачила її такою. Вистрибую їй на коліна і вилизую щоки своїм шорстким язиком. Рідина має солоний присмак, через який я пізнаю її емоцію.
Потік нарешті зупиняється: на настінній дошці сцена змінюється. Тепер наче згори видно групу людей, які граються мячем. Вони бігають один за одним, ногою копаючи свою іграшку, замість того, щоби взяти її в руки. Чути людські голоси, які, ймовірно, лаються через їхню невмілість. Це видовище, здається, спочатку викликає незадоволення Наталі, потім поступово її розпружує і нарешті тішить. Через якийсь час вона вимикає світляну дошку, і вмить усі голоси і всі інші звуки, що долинали звідти, вмовкають.
Наталі підводиться, йде на кухню, їсть зелений суп, іншу жовту, рожеву і білу їжу, пє червону рідину, кладе тарілку в посудомийну машину, говорить по телефону, миється в душі, вищипує окремі волосинки вусів пінцетом (оцього я не зрозумію ніколи. У неї й так не надто добра рівновага, а якщо вона повириває волосинки з морди, то ще частіше падатиме і зовсім не зможе вловлювати зовнішні хвилі), накладає зелений крем на обличчя і йде спати, важко зітхаючи.