Бернар ВерберЗавтра будуть коти
Моїй приятельці, романістці Стефані Жаніко, яка подарувала мені Домінокішку, що завжди товчеться по клавіатурі мого комп'ютера, як тільки помічає, що я збираюся друкувати (а отже, маю нахабство цікавитися чимось, крім неї)
Пес думає: «Людина годує мене, захищає мене, любить мене, напевно, вона Бог!»
Кіт думає: «Людина годує мене, захищає мене, любить мене, напевно, я Бог!»
Тільки свині вважають нас рівними собі.
Пес здатен зрозуміти і запамятати значення ста двадцяти слів і жестів людини.
Пес вміє полічити до десяти і може виконувати такі прості математичні дії, як додавання і віднімання. Отже, розум пса відповідає розумові пятирічної людини.
Кіт, якого пробують навчити рахувати, реагувати на певні слова чи відтворювати людські жести, відразу демонструє своє небажання марнувати час на такі дурниці. Отже, розум кота відповідає розумові пятдесятирічної людини.
1. Мої пошуки
Як мені вдалося зрозуміти Людину?
Змалечку люди здавалися мені загадковими і захопливими водночас. Що більше я спостерігала, як вони сновигають туди-сюди, як недоладно і смішно жестикулюють, то більше вони мене інтригували. Я безперестанку дивувалася:
Чому вони так дивно рухаються?
Як можна з ними порозумітися?
А потім мені пощастило зустріти Його. Він справді допоміг мені зрозуміти їхнє функціонування, їхні звички і навіть глибинні мотиви, які пояснюють їхню дивну поведінку.
Нові зустрічі завжди нас змінюють.
Без Нього, мабуть, я була б такою ж кішкою, як усі інші. Без Нього, мабуть, усі ці фантастичні пригоди, які я пережила, ніколи зі мною не трапились би. Без Нього я, мабуть, пройшла б повз усі ці неймовірні відкриття.
Щоб спробувати відтворити ту мить, коли все почалося, треба повернутися подумки в мій тодішній душевний стан. Пригадую, мені було нудно самій сидіти в хаті і я інтуїтивно відчувала, що добре було б потоваришувати з тими, хто живе поруч.
Вже тоді я була переконана:
Все живе має розум.
Все, що має розум, може порозумітися.
Все, що може порозумітися, може стати моїм співрозмовником.
Я вирішила, що спілкуванняєдиний мій шанс, до того ж тільки від мене залежало, чи зможу я налагодити повноцінне спілкування з іншими. Це просто щастя, що в мене зявилась така мета, бо інакшеякий сенс мало б моє існування? Їсти? Спати? Спостерігати, як чергуються дні і ночі, знову їсти і знову спати, тим часом як світ навколо безнастанно пульсує?
Однак самого наміру не досить, треба мати стратегію, яка приведе до його здійснення.
Як же подружитися з іншими?
А ось як
2. Перша спроба
Повільно заплющую очі, глибоко дихаю, прислухаюся до тіла, у голові відчуваю мозок. Він наче маленька сферична хмарка, пухнаста і срібляста, що плаває у моєму черепі. Він має здатність збільшуватися. Він еластичний: розширюється, розтягується, перетворюється на диск. Що більше він розтягується, то більше простору охоплює моя свідомість.
Мій мозок, подібний до тонкої широкої пароподібної скатертини, утворює наче мембрану-приймач.
Я влювлюю хвилі, які долинають здалеку і сходяться до мене. Десятки живих істот різного розміру, різних форм пульсують, дихають, думають, говорять своєю мовою і змушують мене вібрувати, як дзижчання мухи ще здалеку змушує коливатися поверхню павутини.
Очі все ще заплющені, прислухаюся всіма психічними і фізичними чуттями.
Ось, наприклад, я вловлюю хвилю. Отже, у зоні моєї досяжності є істота, яка міркує. Помічаю стурбоване мислення. Розплющую очі, шукаю джерело передачі, прямую туди, звідки йде сигнал. Після мозку ідентифікацію джерела розумової діяльності завершують мої очі. Бачу її. Дуже гарна. Підходжу ближче, маленькими кроками. Зорова система і система слуху завершують мій аналіз. Вона має делікатний природний запах. Її великі стурбовані карі очі бігають, озираючи все довкола. Вона ласує кремовим тістечком, ворушачи кінчиками губ. Видовжена мордочка, блискучі білі зуби. Довгі чорні кігтики збуджено стискають смаколик. Вона така мила. Колись у схожій ситуації я б могла подумати, що вона навмисне на мене не дивиться й ігнорує мене, щоб перевірити мою реакцію. Але завдяки своєму новому стану розширеної свідомості я дивлюся на неї як на просту життєву форму, наповнену енергією, з якою мушу порозумітися.
Треба лише натрапити на хвилю відповідної довжини. Підходжу ближче. Зосереджуюся і посилаю в її напрямку дуже чітку думку:
Добридень, панянко.
Оскільки вона не відгукується, підсилюю думку кроком назустріч. Паркетна дошка скрипить. Вона підводить голову й підстрибує, побачивши мене. Лякається і втікає, залишивши тістечко. Щодуху перебирає своїми гарнюніми натренованими лапками. Біжу за нею. Справжня спортсменка. Вона втікає широкими стрибками. Стараюсь не відставати. Мені навіть вдається її наздогнати. Тепер я помічаю одну деталь, якої раніше не зауважила і яка, безперечно, додавала їй шарму: її тонкий рожевий хвіст. Я зосереджено посилаю нову думку:
Добридень, мишо.
Вона втікає швидше.
Агов, зачекайте! Я не хочу заподіяти вам лиха, мені байдуже, що ви поцупили тістечко, я хочу тільки з вами побалакати.
Вона біжить ще, ще швидше.
Ні, не тікайте!
Її рожевий хвіст миготить позаду. Ця миша таки дуже граційна. Люблю істот, які гарно рухаються.
І все ж мені треба її впіймати, якщо я хочу налагодити діалог, який би мене влаштовував. Я додаю ходу, перевертаю ослінчик на кухні, зачіпаю вазу у вітальні, гальмуючи, дряпаю килим. В польоті я встигаю повернути ліворуч, потім праворуч, мене трохи заносить на напастованому паркеті, але я повертаю рівновагу, впиваючись кігтями в підлогу. Втікачка вже далеко, але я ще встигаю побачити, як вона шпарко шмигнула за відхилені двері підвалу. Вона несеться сходами, що ведуть під землю. Я переслідую її. Ми опиняємося поміж пральок, дитячих візків, валіз, старих картин і пляшок вина. Світла малолише один промінь пробивається крізь підвальне вікноя максимально розширюю зіниці (з вузьких щілин вони перетворюються на широкі кружечки), і так мені вдається пересуватися у напівтемряві. Ми, коти, вміємо виробляти такі штуки.
Я навіть можу розрізняти її сліди на запилюженій долівці. Якийсь час я їх бачу, потім вони щезають. Я заплющую очі, нашорошую вуха, щоб завдяки своєму надтонкому слухові визначити, де ж та миша. А далі починають вібрувати кінчики моїх вусів, вказуючи точний напрямок. Вона там.
Трохи далі я віднаходжу сліди, що ведуть до щілини в стіні біля мішка з дровами. Мяко ступаю.
Ви там, мишечко?
Я чую, як шалено бється її серце. Це вже не тривога, а справжня паніка.
Я нахиляюся і бачу, що вона ховається в дірці, трохи ширшій, ніж моя лапа. Тремтить всім тілом, очі витріщені, щелепи розтулені, хвіст згорнутий кільцем перед лапами. Невже це я її так налякала? Я ж лише юна кішка. Очевидно, роки непорозуміння між нашими двома видами не сприяють подоланню взаємної недовіри. Я знову зосереджуюсь і передаю телепатичне послання, яке супроводжую муркотінням на хвилях низької частоти.
Я не хочу вас убивати, я хочу тільки порозмовляти, як розумна істота з розумною істотою.
Вона задкує, щоби втиснутися у найдальший закуток своєї нірки. Чутно, як від сильного тремтіння у неї цокотять зуби. Переходжу в режим муркотіння на середній частоті.
Не бійтеся.
Вона часто дихає, її серце шалено калатає, наче ця думка, проникаючи в неї, має протилежний до очікуваного ефект. Але, здається, мені все-таки от-от вдасться.
Не думайте тільки, що
І в цю мить я підстрибую, почувши звук вибуху. Він долинув звідкись із вулиці. Слідом за ним лунає якесь сухе клацання, потімстрашний вереск. Я мчу на другий поверх, вискакую з кімнати на балкон і з цієї високої точки намагаюся побачити, що спровокувало заворушення.
Я бачу людину, вбрану в чорне, що трясе якоюсь палицею, кінець якої потріскує дрібними спалахами, у напрямку молодих людських істот, котрі виходять з великої споруди із синьо-біло-червоним прапором над дверима. Дехто з них падає і не рухається. Інші кидаються у різні боки і кричать, а людина в чорному не перестає робити палицею вибухи. Коли ж та палиця вже не діє, він жбурляє її поміж молодих людей, які кричать і падають на хідник, та пускається навтьоки. Інші люди переслідують його вулицею, їм вдається його схопити майже біля дверей мого дому. Вони розмахують кулаками, тупотять ногами. Звідусіль зявляються автівки, з усіх боків лунають зойки та стогони. Потім людину в чорному забирає якась дивна машина: вона голосно виє, а на даху в неї крутиться синя лампа.