Як тільки Анжело заспокоюється, обережно відсуваю його і залишаю спати в кутку. Потім користаю з того, що двері підвалу прочинені, щоби прогулятися по хаті.
Наталі сидить на кухні.
Їсть сама. Томаса немає.
Оскільки двері відчинені, заходжу до ванної кімнати.
Нахиляюсь над унітазом і хлебчу воду, яка там стоїть, щоби перевірити, чи відчую хоч трохи «їхього» смаку.
Потім кидаюся на рулон туалетного паперу, розмотую і деру його, розриваю на дрібні шматочки (зазвичай це дратувало Наталі).
Далі біжу до канапи. Відриваю кутасики і роздираю кігтями велюр, вириваючи великі шматки мякої білої матерії. Яких ще збитків накоїти, щоб її покарати?
Перекидаю вазу, вона розбивається на тисячу скалок і розсипається по підлозі.
Кидаюся на листя зелених рослин при вході, пережовую їх і випльовую (дивись, служнице, ось що я роблю з твоїм філодендроном!) Гризу дріт від компютерної мишки на робочому столі, потім дріт від вай-фаю, доки не дістаю електричним струмом по зубах. Але цього не досить! Я пішла до кімнати і рясно надзюрила на подушку.
Потім випорпую задніми лапами наповнювач з лотка на підлогу і блюю грудками збитої шерсті в торбинку Наталі.
Нарешті, втомлена, повертаюся до Анжело і допомагаю йому вмоститися коло себе. Як складно бути і матірю, і войовничою месницею водночас
Дитя все не може наїстися. Здається, воно геть не переймається зникненням своїх братів і сестер.
Нумо, Анжело, пригощайся. Все, що відбувається навколо, тебе не стосується.
Кладу лапу йому на груди і відчуваю, як часто бється серце.
Ось воно, життя.
Усі ми наче транспортні засоби, які допомагають життю циркулювати крізь нас, щоб поширюватися далі.
13. Нема насолоди, немає страждань
Час минає, і не минає ані дня без того, щоб я не знищила якусь річ, котру вважаю цінною у своєму домі. Люблю різкий дзенькіт скла, що розбивається. Люблю звук бавовни, коли вона тріскає на подушках під моїми пазурами. Штори? Надаю перевагу тим, що з френзлями. Сукні й пальта моєї служниці? Прикрашаю їх дірочками. Панчохи у кошику з брудною білизною? Люблю їх тягати і змотувати у великі клубки. Відтак запихаю в них ікла, ніби в перезрілі фрукти. Не думаю, що тут вціліє хоч одна зелена рослина. Якби в них була свідомість, вони мали б мене ненавидіти.
Але мій задум системного нищення, здається, не бентежить мою служницю. Наталі (можливо, тільки для того, щоб провокувати мене) виказує мені всі можливі знаки уваги. Я маю право на більшу кількість їжі, більше пестощів, лагідних слів, і двері тепер завжди відчинені.
Вона обожнює моє руде кошеня, яке обдаровує опікою, поцілунками, пестощами. Воно вже пищить, коли вона чухає його під шийкою.
Коли ж Анжело розплющує очі, на сьомий день зроду, його поведінка змінюється. Він не тільки сильніше гризе мене за пипки (зуби ростуть), а й скрізь гасає і лупить мене лапою.
Ви вважаєте нормальним, що кошеня так ганебно поводиться з матірю?
І якби він бив тільки мене! Він лупцює також бідного Фелікса. Я завжди вважала, що старші самці мають навчати молодших полювати і шанувати старших, але у випадку з Анжело це неможливо.
Цей опецькуватий лінюх Фелікс не брав на себе жодної відповідальності, тільки їв і спав. Крім того, Наталі дала йому спробувати «котячої трави», Фелікс пожирав її без міри. Думаю, що, врешті-решт, «трава» є найшвидшим засобом контролювати недалекі уми, як-от у цього ангорця. Він їв її цілими пучками, нюхав, жував, трусив головою, а потім раптом перевертався на спину і демонстрував екстаз. Це аж ніяк не допомагало йому взяти на себе батьківську відповідальність. Він пропонував її й мені, але не треба багато розуму, щоб збагнути, що мати, яка годує молоком, не зацікавиться галюциногенними продуктами.
Чекаю, коли почуватимуся трохи краще, щоб спробувати відновити звязок з Піфагором.
На вулиці лунає людський зойк, відразу за нимвибух. Я вагаюся між цікавістю і необхідністю годування сина. Шкода. Але вивільняюся від єдиного дитинчати. Кладу Анжело на свою подушку, щоб занурити його у мій запах, потім вибігаю на другий поверх і виходжу на балкон.
Люди на вулиці кричать. Один чоловік погрожує іншому зброєю. Вони бурхливо перемовляються. Два пострілиі один чоловік падає, а інший втікає.
Ці божевільні сцени за участю людей заворожують мене так само, як телебачення заворожує Наталі.
Калюжа крові, що зявилася на землі біля того, що впав, швидко збільшується. Я здивована, що одне тіло може містити стільки рідини.
Незабаром ще підходять люди, лунають крики. А потім «швидка» забирає тіло того, що впав, і люди розходяться.
Дивно, але вперше я відчуваю, що смерть людей мене більше не вражає. Раніше зявлялося легке поколювання, незручність, неспокій, коли хтось із них страждав чи падав, тепер мене це майже не хвилює.
Невже я стала невразливою?
Думаю, мені потрібен час, щоб пережити біль від втрати дітей. А ще гадаю, що, як і Наталі, я врешті-решт призвичаююсь до жорстокості людей, сприймаючи її як неминучість.
Повертаю голову і на балконі сусіднього будинку бачу Піфагора, він теж спостерігає за тим, що діється внизу.
Він теж мене бачить, присідає, приміряється, у стрибку долає простір між двома будинками і опиняється на поруччі мого балкона.
Ми потерлися носами, потім він робить цей милий жест головою, щоб торкнутися Третім Оком трикутника моєї шиї.
Я знаю, що з тобою трапилося, повідомляє він. Твоя служниця говорила з моєю. Вони втопили чотирьох твоїх кошенят. Я знав, що ти сумуєш, але не хотів турбувати тебе, коли ти переживала свою втрату.
Я їм помщуся.
Не переймайся. Ти ж щойно бачила, як вони самі себе нищать. Ось воно, це вже не тероризм, це вже схоже на початок громадянської війни в нашому місті. Навіщо напружуватися і ризикувати, нападаючи на них? Краще навчи Анжело еволюціонувати у світі, який перебуває у вирі змін.
Я пропоную Піфагорові піднятися на дах.
Ми вмощуємося на теплому шифері й спираємося на комин.
Згадував про тебе вчора ввечері,каже він. Моя служниця дивилася по телевізору фільм «Жінка-кішка». Це історія про сучасну жінку, котра поводиться, як кішка, і я подумав, що вона схожа на Бастет.
Що таке «фільм»?
Це історія, яку показують по телевізору, але яка не є реальною. Вонавитвір уяви сценариста.
І як поводиться твоя «жінка-кішка»?
Вона воює з людьми і виграє всі битви.
Я мовчки киваю головою. Раптом здригаюся.
Битися. Завжди битися. Чому світ такий жорстокий?
Може, якби не було жорстокості, усі б знудилися. Дні були б подібні один на один до нудоти. Уявляєш, якби щодня була гарна погода? Жорстокістьце наче гроза. Раптове згущення енергії, і раптомвибух! І як тільки ця енергія вивільняється, як тільки чорні хмари перетворюються на дощові краплі, і як тільки ті краплі падають на землю, гроза припиняється і повертаються погідні дні. Жорстокість є всюди. Навіть рослини між собою воюють. Плющ душить дерева. Листки теж конкурують і викрадають один в одного доступ до сонячних променів.
Я знову міркую про того типа в чорному, який вбивав людських дітей перед школою, думаю про картинки, які моя служниця дивилася по телевізору, думаю про Камбіса II, який чіпляв живих котів на щити Це теж були грози?
На мою думку, усяка жорстокість походить із давніх рефлексів між хижаком і здобиччю. На початках ця потреба нищення допомагала нам захищатися і виживати. Є сильні та слабкі, пануючі й опановані, а потім жорстокість втратила первісні причини для існування і тепер вона дає відчуття звільнення. Думаю, після насильства люди відчувають «полегшення», як після туалету.
Що за дурниці!
А ти не думаєш, що теж виявляєш певну форму жорстокості до бліх, коли чухаєш за вухом? Ти нищиш цих невинних комах, які навіть не знають, хто ти!
Блохи! Вони такі маленькі
Яка різниця, маленькі чи великі? Ти не знаєш, що все живе має свідомість?
Ну власне, знаю.
То чому в такому разі блохи не мали б її?
Не можна порівнювати смерть моїх кошенят, смерть людей, які вбивають одне одного на нашій вулиці, зі смертю бліх!
Чому ні? Ти знаєш, Бастет, що, можливо, наша планета також є цілісним живим організмом і для неї люди, як і коти, є паразитами, що кишать на її поверхні та викликають свербіж. Зрештою, може, землетруси для неїспосіб звільнитися від паразитів.