Підходить Фелікс, він не насмілювався мене будити і тепер тішиться, що може нарешті зі мною привітатися.
Я не бачила його кілька тижнів і щойно зауважила, що він помітно погладшав. Ось що втратив наш вид, повязавши своє життя з людьми: ми забули, наскільки необхідне фізичне навантаження. Ми мало бігаємо, недостатньо втікаємо, ми не ризикуємо, ми оберігаємо наше жахітливо комфортне і незмінно нудне існування.
Якщо нічого не зміниться, ризикую стати такою, як він: опецькуватою, лінивою, без жодних планів на майбутнє,і навіть буду задоволена таким станом речей.
Піднімаюся до кімнати служниці, прослизаю у її ванну і застрибую на умивальник, де я, здається, бачила дзеркало. Тепер, коли знаю, для чого воно, я не боюся сісти навпроти, намагаючись зберегти рівновагу на порцеляновому умивальнику. Дивлюся на себе. От тобі й на! Помічаю, що теж стала грубша! Я що, заслабла? Зранку блювала, тепер потовстішала. Заплющую очі, аналізую свої внутрішні відчуттяі раптом розумію очевидне: я вагітна.
Міркую: невже це робота Фелікса? Ймовірно. Зненацька мене охоплює єдине бажання: найперше розповісти про це моєму сіамському сусідові.
Оскільки я занадто важка, щоби наважитися на стрибок з балкона на балкон, спускаюся і виходжу через котячий хід. Далі прослизаю до його дому.
Піфагоре! Піфагоре! Чуєш? Я буду матірю!
Жодної відповіді. Не видно і його служниці Софі.
Невже їх тут більше нема? Як мені тепер дізнатися продовження історії людей і котів?
Обстежую будинок. Щось не так. Його автоматичний подавач сухого кормупорожній, миска для водисуха, лотокнеруханий. Піднімаюся у спальню: ліжко служниці застелене, я не бачу жодного сліду, що вказував би на недавню присутність.
Дивлюся у дзеркало цієї кімнати, сподіваючись, що це дасть мені якусь інформацію. Таки так, жодного сумніву, я погладшала. До того ж я починаю відчувати «штучки», які рухаються всередині мого живота. Мої пипки сверблять. Вилизують їх, щоб перестали. Бідолаха, кажу собі, без Піфагора твоє життя стане ще нуднішим.
«Бастет!»
Крик лунав з мого дому.
Наталі повернулася. Я прослизаю крізь котячий хід, поспішаю до вітальні й там зустрічаю служницю. Вона тримає маленьку торбинку, з того, як вона гладить мене по голові, здогадуюся, що вона має для мене приємну несподіванку.
Зважаючи на щедрість її останніх подарунків, стримую свій запал. Вона відкриває пластиковий футляр і витягає звідти нашийник з золотавою підвіскою у формі кульки.
Навіть не знаю, як на це реагувати. Невже вона нарешті зрозуміла, хто я насправді? Невже це приношення?
Наталі звертається до мене і вимовляє кілька фраз, в яких повторюється моє імя, та оскільки в мене немає Третього Ока, я нічого не розумію з її абракадабри.
Потім вона всідається навпроти телевізора, і я розумію, що там говорять про події вчорашнього вечора. Збитки, викликані вибухом, показують зблизька. Далі я знову бачу сцени конфронтації між людьми у синіх мундирах та іншими, що кидають в них як же воно? Ага! «Коктейлі Молотова».
Рівень стресу в Наталі зашкалює. Вона робить щось таке, чого я ніколи не бачила досі, щось цілком божевільне: гризе кінчики нігтів зубами, відкушує дрібні шматочки і спльовує на підлогу.
На екрані телевізора видно людей, які говорять дуже різко. Складається враження, що вони звертаються просто до нас. Дехто з них має бороду, дехтоу краватці, вони показують кулаки, кричать, суплять брови. Шкода, що Піфагор не встиг розповісти про те, як розвиватимуться події далі.
Коли Наталі покинула гризти нігті, вона запалила цигарку і налила собі якесь питво, що сильно пахло алкоголем. Мене знову знудило. Я не мала сили заспокоїти свою служницю, бо сама почувалась недужою. Оминула сплячого Фелікса, вибігла на другий поверх, щоб зняти напругу, впиваючись кігтями в подушку, аж доки з неї не посипалося біле піря. Мені здається, що все важчі й важчі дні чекають мене попереду.
Якась я немудра. А як же хочеться стати розумною!
11. За межами мого тіла
Минуло тридцять днів, впродовж яких я тільки спала і гладшала. І навіть не могла вийти з хати. Вставала тільки для того, щоб поїсти, іноді зустрічаючи свою служницю чи Фелікса.
Тридцять днів без лекцій Піфагораце тридцять змарнованих днів, і в моїй голові все наче перемішалось. Мій розумвже не хмара, а розмита туманність. Відчуваю, що нездатна цікавитися ні війною, ні історією.
Мені не хотілося виходити.
Істоти, які живуть у моєму тілі, дають про себе знати.
Вилизую живіт.
Відчуваю ледь помітні виступи коло пупчика.
«Нове покоління»?
Хай би вони не починали мене дратувати ще до свого народження.
Мені не треба навіть дивитися на себе у дзеркало, щоб знати: тепер я вдвічі більша, ніж була. Не змогла б навіть втриматися на краю умивальника. Товста? Тут більше би пасувало слово «опецькувата». Найменший рух мене втомлює, я задихаюся, важко дихаю, я постійно голодна.
Піти до своєї мискице єдине, на що я здатна.
Відчуваю, як у мене в животі ворушаться нащадки. Вони там бавляться в хованки, чи що? Мої нирки їм за мяча? А може, вони тлумляться?
Що тепер мене справді могло б втішити? Якби вони всі нарешті вийшли з мого тіла.
Нові опуклості совгаються попід шкірою мого живота. Так, наче хочуть продерти внутрішню стінку, щоб вийти.
Ось і перші перейми. Далідругі. Невдовзі новіщораз частіші й болючіші. Наче просвердлюють мені нутрощі.
Ну от, почалося!
Нявчу, надриваючи голосові звязки.
Наталі! Швидко! На поміч! Мені потрібна допомога!
Але моя служниця знову перед телевізором.
Егоїзм цієї людської істоти мене вражає. Вона думає тільки про себе.
Стаю між нею і екраном, але замість того, щоб мене погладити чи піти за мною, вона посуває мене, щоб я їй не заважала.
Як горохом об стінку. Доведеться зробити «це» самій, у своєму кошику. Я підозрювала, що в житті ми завжди самі й ні на кого не можемо розраховувати.
Фелікс пропонує свою допомогу, але я знаю, що від нього не буде користі. Він вміє тільки плутатись під ногами і може ще більше ускладнити ситуацію.
Білий ангорець пильно дивиться на мене своїми жовтими очима з геть отупілим виразом.
Я дозволяю йому залишитися, але він не хоче перешкоджати. Навіть якщо він тато, а тільки він «ним» і може бути.
Мій живіт перехоплюють усе болючіші конвульсивні рухи. Перейми наростають. Я бачу, що Фелікс співчуває, але, як будь-який самець, навряд чи може зрозуміти, що переживає самиця в такі моменти.
Ось я відчуваю, як у мені щось опустилося вниз, ближче до виходу. Я зайняла зручнішу позицію в кошику, і з мене моментально вигулькнула мокра голівка зі «склеєними» очима. Вона зявилася після трьох глибоких потуг. Ну от, сталося. Я щойно народила одне кошеня. Маленький чорний клубочок повільно ворушить лапками, очі все ще заплющені. Інстинктивно перегризаю пуповину. Вона має особливий запах, але виявилося, що смакує незле, тому я ковтаю її. Я пригощаюся власною плоттю! Потім вилизую рідину, яка витекла з мене і яка мені теж видається смачною.
Збираюся вилизати кошеня, але відчуваю новий поштовх. Друге. Воно виходить так само і виявляється цілком білим.
Я даю життя шістьом кошенятам.
Чорному, білому, двом білим з чорними плямками, сірому і рудому.
Очі в них заплющені, вкриті липкою речовиною, що вийшла з мого тіла. Я по черзі їх вилизую. Одне з них, сіре, не ворушиться. Інстинктивно відчуваю, що треба робити (зїсти його), але не можу наважитись на це. Відштовхую його якнайдалі від себе і допомагаю пятьом іншим вмоститися біля пипок, які вже мені муляють.
Усі мої малюки із заплющеними очима, ймовірно, повзуть на запах, щоб присмоктатися ротами до мого живота. Вони жадібно ссуть молоко. Це нове відчуття, приємне і водночас болюче (руденьке кошеня мене кусає).
Почуваюся спустошеною, але звільненою. Якась особливо тепла хвиля пробігає тілом. Мені добре. Дуже добре.
Врешті-решт думка про те, що я маю дітей, робить мене щасливою, так наче після довгого чекання і болю життя обрало мене, щоб тривати далі.
Фелікс підходить і вилизує мені чоло. Мушу визнати: в цей момент я оцінила такий доречний жест.
Ти не міг би подбати про сірого? Будь ласка