Дівчина втомлено усміхнулася сама до себе: «Все, на сьогодні все!» Брала сьогоднішню зарплатню й рахувала на що може витратити ці гроші. «Пачка макаронів, масло чи олія? Пів хлібини й троє яєць! От і увесь заробіток!» Сьогодні ще так- сяк перебуде, а завтра? Де вона завтра знайде гроші? Стріпонула важкі думи й прошмигнула до магазинчика навпроти. А чого ж йти кудись? Вона живе поруч, у сусідньому підїзді. Зручно сьогодні вийшло, з дому і на роботу.
Піднімається обережно темними сходами свого старезного підїзду. Сходинки риплять з кожним її кроком. Тихо відкриває старенькі двері. Ще тихіше заходить до квартири й у коридорчику власного помешкання легка усмішка зникає й ховається десь на дні серця.
Що, лахудро, прибилася додому!? почувся голос її половинки, хм, половинки
Колись це була її справжня половинка, принаймі вона так вважала. По шлюбі ще рік-два жили непогано. Вона вчилася, батьки чоловіка допомагали чим могли, а потім батьків нестало Згодом він втратив роботу. Шукав і не знайшов гідної себе. Запив. І з цього часу все покотилося шкеребеть Давно б покинула, пішла б світ за очі, але кому вона потрібна? Часом мріяла, щоб він ніколи не повертався із своїх загулів. А часом шкодувала йогоВлаштуватися на постійну роботу не могла, але час від часу підзаробляла тим, що мила вікна, прибирала у квартирах.
Де так довго вешталася!? злісно засичав.
Я на роботі була.
На роботі! Я все бачив, на якій роботі ти була! Повія!
Не смій так розмовляти зі мною!
Я!? Не смій? забелькотів чоловічий голос. Та я тобі зараз як посмію!..
До неї підстрибнуло щось, що колись називалося чи могло б називатися чоловіком. Худе, бліде, з темними колами під очима. Воно, оце, тремтіло й плювалося. Його руки з посинілими пальцями й проштриканими венами потягнулися до її молодого вимученого тіла від постійного недоїдання й виснажливої роботи. Дівчина мовчки відступила до дверей.
Стій, паскудо! Куди тікаєш!? Ти думаєш я не бачив як ти загравала з перехожими? Та увесь день я спостерігав за тобою, зміюко! Гроші давай!
Грошей немає. Я купила харчі, її голос затремтів.
Ти купила харчі!? А мені що?! Здихати!? Ти хочеш, щоб я здох?! Гроші давай! Лахудра!
З кулаками він кинувся на неї й повалив на підлогу. Бив мовчки. Ногами. Будь-куди. В живіт, голову, обличчя. Вона не кричала, не просила про допомогу. А хто прийде? Старенькі сусіди, які уже давно й забули як вона виглядає, бо бояться його. Він гамлесив ногами по молодому тілу й сопів як міх, а в сіро-блакитних очах застигали сонячні зайчики, що загубилися там ще за дня
ПТАШЕЧКА
Молоденьке й тендітне дівча вирвалося із лабет сірої буденщини- віддаленого життя у горах. Воно крокувало незнайомими вуличками старезного міста. Сірі непривітні кам'яниці лякали дівчину. Атланти, що підпирали старезні балкони, й грації, що визирали з-за колон порталів, проводжали застиглим й байдужим поглядом оте довгоноге розгублене дитя природи. Вузенька вуличка вихлюпнула її на широкий проспект, який заливало світло нового, щойно народженого, дня. Мокра бруківка блищала й видавалося, що це тихе плесо річки. Та ні, он стара двірничка мете посеред отого грайливого потоку. Дівчина зупинилася у повній розгубленості: «Куди йти?»
Заблукала? озвалася двірничка. Поступати приїхала чи що? То спізнила, діти вже вчаться.
Ні,відказала досить сміливо. Не поступати, на роботу!
Стара окинула поглядом співрозмовницю. Струнка й довгонога, світлі кучері перехоплені гумкою у пучок, на молоде пташеня, яке щойно вибилося у пір'я, схоже.
Щось ти замолода, пташко, до роботи. Вже вивчилася чи що?
Чи що, нотки виклику пролунали у цій короткій відповіді.
А-а-а, потягнула стара, не вступила, а додому не хочеться.
Що там вдома! Нема дому! Сама тепер!
Йой! стрепенулася двірничка. Горе яке! перестала мести й підійшла до красуні. Нікого не маєш?
Нє-є-а, не маю і не хочу!
Так не кажи, не кажи, ще замолода, щоб таке казать, й стала далі вишпортувати старим стертим віником сміття. Я оно життя прожила щитай, а сама не є. То ніц жи без рідних, та люди навкруг, хіба нє? оглянулася на свою співрозмовницю, а та уже її не слухала. Йшла вздовж вітрин й заглядала у новий для неї світ. Хіба тій старушенції зрозуміти її? Хіба вона знає, як ото дибати до магазину кілометрів п'ять? Нє-а, не знає! У широких вітринах бачила нове своє життя. «Вчитися! Пхе! Не буде вона мудохатися за партою! Не буде! Доста того, що школу скінчила! Доста!» Показала язика тій, що відбилася у широчезній вітрині, махнула старенькою валізою, а та легко злетіла вгору, що там важкого, нічого нема, бо з дому й нічого брати, дрантя купить за гроші, які заробить. «Добре, що мамка корову продала, а грошей не потратила! Добре! Тепер нехай шукають вітра в полі! Не верну! Не верну, нехай інші жиют там! Нехай інших товчут і до роботи заставляют!»
Сонце било в очі, примружившись, читала вивіски на вітринах «Діамант», «Сніжинка», «Продукти», «Спорттовари», «Дитячий світ», «Інтурист». Скільки тут усього! Вулиці стали оживати, наповнилися галасом. Хто спішив на роботу, хто на базар, інші поспішали на навчання. Ох і приїхало по ту науку! А що та наука! Он, Ганька Максимова вивчилася і у школі вчителює! Зранку худобу порає, вдень із шмаркачами возиться, вчить доброму і вічному, а по обіді не гірш сільської баби вигляда: хустка під бороду, язик на бороду і по городах, як кріт, риється до вечора. Що з того що вивчилася й до скрині червонного диплома поклала. З дня у день таке щастя! «Нє-є, не буду такою дурною! Нє-а!» Стягнула гумку з волосся, воно розлетілося дрібними кучериками по спині й залоскотало тіло, всередені також залоскотало й тихо заскавчало, ніби цуценя там сиділо. «Чогось би та поїсти,» дівчина стала роззиратися. Зараз вона знайде їдальню й там пообідає. Казала Ганька, що за рубля можна дуже добре попоїсти.
Бризки фонтану грали на сонці різнокольоровими барвами. Торкнула несміливо тоту красу, підставила тоненького пальчика і од лоскоту щиро засміялася. Заграли звабливо ямки біля губ, уста повні й соковиті, тугі, невицілувані. Подалася далі. На перехресті звернула у бічну вуличку, так легше не заблукати, повернула навпроти фонтану, отож не загубиться. Вивіски рясніли розмаїттям кольорів. Довга алея посеред вулиці затінена старими деревами. Тут роботи двірник має доста. Перші осінні клопоти. Спробуй вимести вулицю, коли постійно падає листя! Старий відпочиває на лавочці. Поряд така ж мітла, як у двірнички з проспекту. Затягується цигаркою й поволі випускає дим. Сонце лоскоче старого й загляда йому в очі, він мружиться чи то од яскравого променя, чи од задоволення від викуреної цигарки.
Дядечку, чи не знаєте, де тут можна поїсти? це питання виводить чоловіка з блаженства.
Йди просто, а вкінці алеї, з лівого боку, побачиш столову, невдоволено проказав, аякже, зруйнували його світ. Нема такого, щоб дати чоловіку помріяти, нє-є! Сплюнув під ноги, віника до рук і ну мести оте осоружне листя, що тихим дощем опада на землю. «Вдарив би раз добре мороз, випало б усе до крапелиночки, вимів би геть все і чистий спокій! Який то дурак понасаджував тоті дерева посеред міста! Мало парків чи шо!»
Ліворуч зогледіла вивіску «Їдальня N3». Швиденько перейшла вуличку й зникла за великим брудно-зеленими дверима. Нічого дивного не побачила там, за тими дверима. Схожа їдальня і в селі є, на тракторній, тільки там вона була раз чи два. Їдальня велика, у кілька разів більша за їхню. На кожному столику квіти й сільничка. Квадратні сірі столи й такого ж кольору стільці. Чисто. На кухні галасують кухарки, на касі заклопотана жіночка розкладає по комірках дрібні гроші. Кинула оцінюючим поглядом на русокосе дівча, що разом із старезно валізою притулилося біля широкого вікна.
У нас самообслуговування! гукнула через увесь зал.
Дівчина стрепенулася. Хіба ж вона така дурна! Вона просто не знає чи можна залишити тут свою ношу. Потім рішуче схоплюється, бере у руки валізу й прямує до лотків із їжею. Ставить на піднос друге: картоплю із котлетою, компот і булочку. Усе тягне до каси й нарешті тут розуміє, що чемодан їй буде назаваді.
Шістдесят сім копійок! голосно промовляє касирка. Піди й постав свого чемодана, ніхто його тут не вкраде! Хіба там маш золото!