Звичайно, він буде королем. Хто ж іще? Я затнулася на запитанні, що недоречно вихопилося з мене. Звичайно, він. Хай там як, а він завоював корону. І поверне нам наше добре імя. І визнає нас принцесами династії Йорк.
Обличчя Сесилії спохмурніло. Кілька тижнів тому, перед битвою, король Ричард наказав їй одружитися з Ралфом Скроупом, який був майже ніким, аби мати впевненість, що Генрих Тюдор не претендуватиме на неї як на наречену після мене. Сесилія, як і я, була принцесою з дому Йорків, а тому одруження зі мною або з нею давало чоловікові право претендувати на трон. Моїй репутації зашкодила чутка, що я коханка Ричарда, і тоді Ричард принизив також Сесилію, одруживши її з чоловіком низького стану. Вона стверджує тепер, що цей шлюб фактично не був укладений, що вона його не визнає і мати його скасує. Але здогадно вона є леді Скроуп, дружиною йоркіста, який зазнав поразки, й, коли нам повернуть наші королівські титули й ми знову станемо принцесами, їй доведеться повернути собі своє імя і своє приниження, навіть якщо ніхто не знає, де є нині Ралф Скроуп.
Ти знаєш, що наступним королем буду я, сказав десятирічний Едвард, потягши мене за рукав. Я ж ним буду, чи не так?
Я обернулася до нього.
Ні, Тедді, лагідно відповіла я. Ти не зможеш стати королем. Так, ти хлопець із династії Йорків і дядько Ричард одного разу назвав тебе своїм наступником. Але тепер він мертвий і новим королем стане Генрих Тюдор. Я почула, як голос у мене затремтів, коли я сказала «він мертвий», і спробувала повторити ці слова знову. Ричард мертвий, Едварде, ти ж це знаєш, хіба ні? Ти розумієш, що король Ричард загинув у битві? І тепер ти ніколи не станеш його наступником.
Тедді подивився на мене таким порожнім поглядом, що, думаю, він нічого не зрозумів, але раптом його великі карі очі наповнилися слізьми, він обернувся й пішов далі переписувати грецький алфавіт на грифельну дошку. Я дивилася на його брунатну голівку якийсь час і подумала, що його тупе тваринне горе схоже на моє. За винятком того, що мені весь час протягом дня доводиться розмовляти й усміхатися.
Він нічого не розуміє, сказала мені Сесилія, намагаючись говорити тихо, щоб її сестра Меґґі не почула. Ми всі розповідали йому про це, знову й знову. Але він надто дурний, щоб повірити нам.
Я подивилася на Меґґі, яка спокійно сиділа поруч із братом і допомагала йому малювати літери, й мені подумалося, що я, певно, така сама дурна, як і Едвард, бо теж не можу повірити в те, що сталося. Ричард виступив на чолі непереможного війська великих родин Англії. Утім, дуже скоро нам принесли звістку, що він розбитий, а троє його найвідданіших друзів просто сиділи на конях і дивилися, як він розпачливо мчав назустріч смерті, ніби на лицарському турнірі; ніби вони були глядачами, а він відчайдушним вершником; ніби поєдинок був лише грою й годі було вгадати, як він завершиться.
Я похитала головою. Якщо я подумаю про нього, як він їде сам-один назустріч ворогам із моєю рукавичкою під нагрудником біля серця, то заплачу. Але мати наказала мені всміхатися.
Отже, ми їдемо до Лондона! сказала я з таким виразом, ніби це для мене велика радість. До королівського двору. І ми знову житимемо з моєю леді-матірю у Вестмінстерському палаці разом із нашими маленькими сестрами Катериною і Бриджит.
Дві сироти герцога Кларенського подивились на мене.
Але де житимемо ми, Тедді і я? запитала Меґґі.
Можливо, ви житимете разом із нами, весело промовила я. Сподіваюся, буде так.
Ура! радісно вигукнула Анна, а Меґґі спокійно переказала Едварду, що ми поїдемо в Лондон і він зможе їхати верхи на своєму поні всю дорогу від Йоркширу, як маленький озброєний лицар, але в цю мить Сесилія взяла мене за лікоть так, що її пальці вгородилися в мою руку, і відвела вбік.
А що буде з тобою? запитала вона. Король із тобою одружиться? Він не зважатиме на твої стосунки з Ричардом? Усі забудуть про це?
Я не знаю, сказала я, випручавши руку. І що стосується нас, то ніхто нічого не мав з королем Ричардом. Ти моя сестра, але навіть ти нічого не бачила й нічого не розповідатимеш. Що ж до Генриха, то нас цікавить лише одна річ: захоче він чи не захоче одружитися зі мною. Усі ми хочемо це знати, але тільки він знає відповідь. Або, можливо, двоє людей: він і стара карга, його мати, яка вважає, що їй дозволено вирішувати все.
На Великій Північній дорозі
Осінь 1485 року
Подорожувати на південь легко в теплу вересневу погоду, і я сказала нашому ескорту, що можна не квапитися. Світило яскраве сонце, було жарко, й ми просувалися вперед короткими етапами, позаяк малі діти їхали верхи на своїх поні й не могли триматися в сідлі довше, ніж три години без відпочинку. Я сиділа на гнідому мисливському коні, якого Ричард подарував мені, щоб я не відставала від нього, як відставала на своєму. Я була рада, що ми покинули замок Шериф Гаттон; там ми планували влаштувати собі палац, кращий за Гринвіч, ми покинули сади, де гуляли разом, і залу, де танцювали під музику найкращих музикантів, і капличку, де він узяв мене за руку й пообіцяв одружитися зі мною, як повернеться з битви. Із кожним днем я все віддалялася від того місця й сподівалася, що зрештою забуду про нього. Я намагалася втекти від своїх мрій і майже не чула, як вони скакали за нами, мов невідчепні привиди.
Едвард був збуджений мандрівкою, він утішався свободою Великої Північної дороги, йому було приємно бачити, як люди на їхньому шляху оберталися подивитися, що залишилося від королівської родини Йорків. Щоразу, коли наша невеличка процесія зупинялася на відпочинок, люди підходили, щоб благословити нас, скидали капелюхи перед Едвардом як перед єдиним спадкоємцем родини Йорків, єдиним чоловіком із цієї родини, хоч наша династія зазнала поразки й люди чули, що тепер на троні буде новий король, валлієць, якого ніхто не знав, чужоземець, який непроханим прибув сюди з Бретані, або Франції, чи звідкись із-поза Ла-Маншу. Тедді подобалося вдавати себе законним королем, який їде до Лондона коронуватися. Він кланявся, махав рукою, скидав капелюха, коли люди, штовхаючись, вибігали з домівок та крамниць, як ми проїздили крізь маленькі містечка. Хоч я щодня йому казала, що ми їдемо на коронацію нового короля Генриха, він забував про це відразу, коли хтось вигукував:
Ворік! Ворік!
Меґґі, його сестра, прийшла до мене вночі, перед самим Лондоном.
Принцесо Єлизавето, можна поговорити з вами?
Я всміхнулася їй. Мати бідолашної маленької Меґґі померла від пологів, і Меґґі, ще не скинувши коротенького одягу, стала матірю та батьком своєму братові й господинею його дому. Батьком Меґґі був Джордж, герцог Кларенський, його стратили в Тауері за наказом мого батька і наполяганням моєї матері. Меґґі ніколи не виявляла почуття образи, хоч вона носить на шиї медальйон із волоссям матері, а на запястку чудовий браслет зі срібною застібкою в память про батька. Перебувати біля трону завжди небезпечно; вона знає це, хоч їй лише дванадцять років. Династія Йорків поїдала власних дітей, як скажена кицька.
Що таке, Меґґі?
Її маленький лоб узявся зморшками.
Я турбуюся за Тедді.
Я чекала, що вона скаже далі. Вона віддана сестра й дуже любить свого малого брата.
Турбуюся за його безпеку.
Чого ти боїшся?
Він єдиний хлопець із роду Йорків, єдиний спадкоємець, довірливо сказала вона мені. Звичайно, є й інші Йорки, діти нашої тітки Єлизавети, герцогині Сафолкської. Але Тедді єдиний і останній із синів Йорків. Ваш батько, король Едвард, мій батько, герцог Кларенський, і наш дядько, король Ричард усі вони вже мертві.
Я відчула, як забриніла в мені струна болю, як завжди, коли хтось згадував його імя, так ніби я була лютнею з напнутими до болю струнами.
Так, сказала я, так, усі вони вже мертві.
Від цих трьох синів Йорка немає більше нащадків. Наш Едвард єдиний хлопець, що залишився.
Вона подивилася на мене непевним поглядом. Ніхто не знає, що сталося з моїми братами Едвардом і Ричардом, яких востаннє бачили, коли вони гралися на зеленому моріжку перед лондонським Тауером і махали руками із Садової башти. Ніхто не знає напевне; але всі думають, що вони мертві. Те, що я знаю, я зберігаю в глибокій таємниці, але знаю я небагато.