Я відрізнявся від цих міцних людей смаглявою шкірою, іншими рисами обличчя й напрямом думок, але мене вже давно не вважали чужинцем. Маленька Мілдред першою визнала менеі це чудове довірливе дитя неможливо було не полюбити. Навіть служниці сварилися одна з одною за її прихильність, а чоловіки піднімали її на руки й намагалися при нагоді почастувати чим-небудь або порадувати нехитрим подарунком.
О, можновладний граф Норфолк багато чого втрачав, не бачачи, яка гарна в нього донька!
Вечорами всі мешканці Тауер Вейк збиралися в залі вежі біля вогнища. Жінки сиділи з шиттям або пряли, чоловіки займалися своїм ремеслом, і час спливав у розмовах про старі часи. У саксів був чудовий звичайвони передавали з вуст до вуст сказання про події давніх днів, і той, хто брався оповідати про подвиги великих воїнів або інші справи саксонських володарів, починав говорити особливою мірною говіркою, ніби самим ладом мови підкреслюючи велич того, що відбувалося в давні часи.
Так я почув про велику битву між датцями й саксами при Бранбурні, про Альфреда Великого, про криваву ніч, коли сакси по всьому Денло різали датців, не жаліючи ні дітей, ані жінок. Але найчастіше в Тауер Вейк розповідали про святого Едмунда.
Багато років тому люті вікінги зробили набіг на Східну Англію, і не було нікого, хто міг би їх зупинити. І тільки молодий король Едмунд не поквапився сховатись у знатної рідні, а зумів згуртувати людей і повести проти завойовників. Він славно бився, але його зрадили й король став бранцем. Жорстокосерді варвари вчинили над Едмундом страшну розправу: привязали обличчям до стовпа, розрізали зі спини ребра, розгорнули їх, як крила, й через розверсту рану вирвали легені та серце. Коли ж король у страшних муках помер, вони відрубали його голову та викинули в болото.
Однак голова не втонула в трясовинітої ж ночі її знайшла вовчиця, віднесла в містечко Беодриксворт, сіла біля дороги й охороняла свою страшну здобич доти, поки не зявилися ченці з місцевої обителі. Тільки тоді вовчиця зникла в хащі й дозволила братам підібрати голову короля-мученика. Ченці забальзамували її, зєднали з іншими частинами тіла та поховали в обителі Беодриксворта.
До місця впокоєння короля-мученика приходили сакси, щоб помолиться за свого героя, і незабаром у гробниці Едмунда почало діятися багато див. Тоді його останки переклали в раку, вибудували над нею церкву, й звідусіль до монастиря, що відтепер отримав імя Святого Едмунда, почали стікатися прочани.
Я слухав історію про короля-мученика, яка змушувала мою кров стигнути в жилах, і ніяковів через те, що колись, буваючи в Бері-Сент-Едмундс, навіть не прихилив коліна біля гробниці великого святого. Але тоді це було природноми, нормандські лицарі графині, нехтували все саксонське. Тепер же, в присутності всіх мешканців Тауер Вейк, я дав обітницю, що неодмінно навідаюся в Бері-Сент і помолюсь над мощами Едмунда.
Але інші наші вечірні бесіди торкалися того, про що тлумачать і в замках, і в корчмах при дорозі, й у хатинах: про сильних світу цього. Тут, у глушині фенів, як і серед нормандської знаті, усіх хвилювало одне питаннящо гряде, коли якогось дня Генріх Боклерк стане перед Господом.
Я з подивом переконався, що сакси попри їхню норовливість і волелюбність, уже давно звикли до того, що ними править король-норман. Більше того, пригадуючи своїх великих королевБереніку, Етельфлід і Емму, вони цілком були готові прийняти владу Матильди, з чим ніяк не могли впокоритися нормандські барони. Адже Матильда представляла дім Анжу, а нормандці та анжуйці споконвіку ворогували. Що до Теобальда Блуа, то сакси ставилися до цього француза, чия нога ніколи не ступала на землю Англії, з підозріливістю та сумнівом.
Воістину, серед цих простих людей наш король знайшов би куди більше прихильників, аніж серед своїх наближених. І Генріх напевне про це здогадувавсянедарма в найтяжчі часи свого правління він спирався на саксів.
Хтось із воїнів зробив зауваження: мовляв, якщо вже знаті так хочеться бачити на троні чоловіка, то чим поганий Стефан Блуатакий самий нащадок Вільгельма Завойовника, як і Теобальд. Мені довелося заперечити. Я знав Стефанавін не такий, щоб рватися до влади. Занадто вялий, добросердний і геть-чисто позбавлений честолюбства. І Генріх Боклерк зрозумів натуру небожа та не сподівається на нього. Стефан Блуаце та конячка, яка постійно має потребу в понуканні й добра лише на коротких дистанціях. А після стрімкого ривка з превеликим задоволенням сходить із кола, щоб попастися на якій-небудь галявині разом із коровами й вівцями.
Сакси слухали мене не менш захоплено, ніж коли я починав співати:
Агов, слухай старий, слухай малий,
Розповідь про випадок небувалий,
Який зробив зятем короля
Невиправного брехуна
Усі, хто сидів біля вогню, починали посміхатися, й Гіта посміхалася разом із ними. Ах, яка ж чудова в неї була посмішка! Немовби весна, що настала після дощової зими.
А ця зима саме такою і видаласядовга, вогка, з бурхливими вітрами й затяжними дощами зі снігом. І щоразу, коли я намагався заговорити про наші стосунки, леді Гіта давала мені зрозуміти, щоб я не мав жодних надій.
О ні, я не надокучав їй своєю любовю. Я брав малу Мілдред на руки, й мені на втіху був навіть нескінченний зимовий дощ, і не викликали зневіри постійні мрячні хмари над фенами.
Та ледь засяяло сонце й зазеленіли луки, надійшла звістка, що з-за моря в Норфолк повернувся Едгар Армстронг
* * *
Наступного ранку мене не тривожиливирішили, що відсипляюся по святі. Тому й не надто таїлися з розмовамитут я й почув, як хтось згадав: от, гляди, й леді Гіті випаде трохи щастя.
Але на балакуна миттю цитькнула Ейвота: вгамуйся, не приведи, Господи, Ральф почує. На що рів Цедрік зуважив:
Хлопець і без того не сліпий. Бачили, яким він зявився над ранок?
Мовчання, що було за цим, я міг розцінити як співчутливе. Але чи ж мене обходило їхнє співчуття? Моє серце спливало кровю.
Я пригадав, як повелася леді Гіта, коли стало відомо про повернення Едгара. Невже вона й справді сподівалася, що коханець, який залишив її, просто з корабля кинеться в Тауер Вейк? Чи вона забула, що дружиною графа перед Богом і людьми є міледі Бертрада?
А незабаром ми довідалися, що Едгар збирається влаштувати великий ярмарок у Гронвуді й леді Гіту це надихнуло.
Чудово! Ми чимало заощадимо, якщо вовну цього настригу повеземо не в Норідж чи Ярмут, а в Гронвуд.
Збираючись на торг, вона була надзвичайно пожвавлена й навіть надягла нову блакитну сукню-бліо та стала схожа на знатну нормандку.
Чи памятала вона про мене в ці хвилини, чи помічала взагалі моє існування? Чи бачила розпач у моїх очах? Смію сподіватися, що так. Адже одного разу уважно глянула на мене й раптом кинулася в свої покої, ніби чого налякалась. А до вечора несподівано висловила бажання відвідати обитель Святої Хільди.
Леді Гіта поїхала побачитися з сестрою Отилією, пояснила за вечерею балакуча Ейвота. Але що, запитується, знадобилося міледі від цієї святенниці? Нічого путнього вона не навчить Хіба що читати свої тужливі літанії.
Леді Гіта повернулася з монастиря тільки наступного дня, спокійна та вмиротворена, й так само вона поводилася на ярмарку в Гронвуді. До покупців зверталася зі звичайною діловою хваткою, в чомусь поступаючись, а іншого разу не погоджуючись. Я погано знався на цих тонкощах, але бачив, що обидві сторониі моя пані, й ці фламандцізадоволені угодою. Я саме подався по вино, щоб ми могли випити за вдалу угоду, коли зненацька зявився Едгар.
Буду справедливийцей сакс у розкішному одязі, з не по-тутешньому смаглявою шкірою та прозоро-синім поглядом, з гордовитою поставою й розворотом пліч справжнього майстра фехтування на важких мечах мав вигляд істинного лорда.
Моя пані трималася з ним любязнота й по всьому. Навіть я з моєю ревнивою підозріливістю не помітив у поведінці обох нічого негожого. І настільки ж стриманою вона залишалася цілий деньіз задоволенням обговорювала подробиці вдалої угоди, і навіть я вдостоївся похвали за моторність.
Але вже ввечері, коли ми сиділи вдвох за трапезою, у ній начебто щось зламалося. Плечі леді Гіти похилились, як під непосильним тягарем. Я злякався, що вона впаде, кинувся до неї та підхопив безвольно обмякле тіло. Господиня Тауер Вейк тремтіла й схлипувала в моїх обіймах, і мені довелося вкласти її в ліжко й гукнути дівчину-служницю.