Василечку, так не можна Почекаємо вечора
Маруся видихала між поцілунками й умовляла не лише Василя, а й себе. Нарешті вона відсторонилася від Василя та вперлася кулачками йому в груди.
Василю, пусти! Ще хтось побачить.
Та ж хто нас тут побачить? Нема нікого, не бажав розтискати рук Василь. А як хто підглядатиме ноги поламаю. Гей, виходь, кому нема чого робити! Скуштуй машталірських гостинців!
Маруся почервоніла від Василевих слів і ще більше запручалася. У своїй коричневій сукні вона була схожа на гімназистку старшого класу, яка потай від батьків зійшлася із сином прикажчика й тепер ховається від усіх зі своїм коханням. Зрозумівши, що їй не вивільнитися з Василевих рук, Маруся зачала проситися:
Василечку, Бога ради, не кричи Справді-бо ще хтось почує
І хай собі чує. Нам що з того? Однаково будеш моєю. Будеш? Василь і не думав розтискати обіймів, хоч і робив уже Марусі боляче, не відчуваючи власної сили.
Буду Ти ж знаєш, що тільки твоєю буду Пусти ж, Василечку!
Уже цієї осені поберемося. Я вже скоро й старостів зашлю.
Так, уже цієї осені поберемося, слухняно повторила Маруся й нарешті вивільнилася з Василевих рук. Увечері на нашому місці?
Василь кивнув. На словах він був сміливий, а сам неабияк боявся майбутніх заручин і весілля. Де він, простий собі машталір, а де Маруся, донька старшого машталіра Флора Ігнатовича, який, по суті, тримає в руках кінний завод? До того всього ще й графиня Браницька взяла Марусю до себе на виховання та службу. Маруся й навчена всьому панському, й одягнута, як панночка, й навіть на піаніні втне зіграти. Чи ж дадуть її за нього? Василь хотів сказати Марусі, що кохає її, що цей місяць, коли вона поїхала з пані до Києва, тягнувся неймовірно довго, що він зробив майже тридцять зарубок на одвірку, рахуючи дні до її повернення, але слова спершу застрягли в горлі, а потім і зовсім повтікали від нього. От якби зробити сальто, щоб розсмішити Марусю, як у дитинстві, пройти на руках хоч і весь цей іподром, прогарцювати на гарячому арабі це будь ласка. Таку штуку Василь утнув би легко для Марусі, а от розказати про свої почуття тут була заковика для нього.
Марусю, ти цей-во Василь відчув, що знову в горлі в нього пересохло, і несподівано для себе бовкнув: Ти в Києві авто бачила?
Бачила, Василечку! радісно защебетала Маруся. І трамвай бачила. І навіть їздила на ньому! Уяви! Такий гуркіт страшний Вуха закладає
Від чого гуркіт? Від авто чи від того, як його, трам-ва-ю? щасливо сміявся Василь. Йому здавалося, що він місяць просидів у темному льоху, а ось зараз його хтось випустив на волю. Смакував нове слово «трамвай», вимовляв по складах і думав, як було б добре й собі втрапити до великого міста, усе там роздивитися.
Трамвай здоровецький, а сам собою їздить, і дядько стоїть у дверях і сюрчить у свисток, щоб пасажири знали, коли сходити, і собі засміялася Маруся, бо нагадала, як спершу перелякалася цього трамвая та нізащо не хотіла заходити досередини, скільки не просила її графиня, яка будь-що хотіла проїхатися на чудернацькій машині, але сама в неї лізти не наважувалася, тож підбивала покоївку.
Ось, Василечку, це я для тебе в Києві зробила фото
Маруся дістала з кишеньки фартушка фотокартку, наклеєну на рожевий картон. Це був сюрприз для Василя, який неодмінно мав йому сподобатися. На фото, звісно, була сама Маруся. Вона стояла, спираючись правою рукою на невеличкий ослінчик, накритий скатеркою. У нижньому кутику ліворуч було написано «М. Брежинськая», а праворуч «Кіевъ. Печерскъ». Букви були схожі на вензельочки, які чіплялися тоненькими ручками й ніжками одна за одну. Василь покрутив фотокартку в руках і побачив на її звороті: «Печерскъ Милліонная ул. 8», а під тим акуратним Марусиним почерком було виведено: «Василеві од Марусі на памьять, 30 мая 1899 г.». Василь перевів погляд на Марусю. Дивовижа та й годі Ту саму Марусю, у цій же простій коричневій сукні, він тримав у руках.
Тобі сподобалося?
Василь кивнув, водночас прикидаючи, скільки грошей Маруся витратила на це фото зі своєї платні, на яку він уже дивився як на їхнє спільне майно. Краще б усе жалування відкладала на посаг, щоб їм легше було на ноги спинатися, обживатись у власній хаті. Кілька разів він навіть натякнув на це Марусі, але їй, схоже, одні витребеньки в голові. Василь уже навіть розкрив рота, аби нагадати Марусі про ощадливість, але несподівано десь узявся метелик, легкий, ніби зітканий із повітря. Метелик усівся Марусі на коси, і Василь так і застиг із роззявленим ротом, витріщившись на живу прикрасу, яка переливалася всіма відтінками перламутру й неспішно зводила й розводила крильця. «Отаке б фото зробити із метеликом у косах, але де ж цю камеру взяти? думав тим часом Василь. Та й не вловиш метелика спеціально задля фото. Марнота, звісно Хоча раз живемо, треба буде й собі сфотографуватися, а чи з Марусею на весіллі. На весіллі вже запевне треба».
Ну то я вже піду, Василечку, бо батько питатиме, де я так довго
Маруся перервала хід Василевих думок, спрямувавши їх в інше русло. «Що там із тебе батько може спитати? А от із мене спитає, чого я не при ділі, коли служба йде», невесело всміхнувся сам до себе Василь. Його давно вже точила думка, що він недогідний Флорові Ігнатовичу. Може, старший машталір для своєї доньки хоче багатого жениха? Хто його знає, що у Флора Ігнатовича на думці. Непростий він чоловік.
Ти цеє, Марусю, ти мені ввечері цю фотокарточку віддай, бо я зараз до стайні майну, десь іще замащу таку красу.
Маруся кивнула, метелик злякався та спурхнув із її голови, піднявся високо, але, підхоплений літнім вітерцем, знову опустився на кинуті напризволяще остови для майбутнього іподрому. Між колонами нікого вже не було.
* * *
До панської економії лишалося якийсь крок, коли Маруся, заглиблена у свої думки, раптом почула, як хтось пробасував до неї: «Добридень, Марусинко». Підвела очі й побачила Дениса, кремезного коваля, який недавно відбув учнівство та став до праці на кінному заводі. Він тягнув велике деревяне відро, повне чорнющої сажі, і сам був увесь замазурений сажею, лише білки очей і зуби поблискували на вкритому вугільним пилом обличчі. Маруся сахнулася від Дениса й невдало відступила зі стежки. Нога підвернулася, і дівчина впала.
Хапайся за рукав, бо руки чорні. Чого плачеш? Забилася?
Денис схилився над Марусею, але не смів доторкнутися до неї, щоб ненароком не забруднити сажею. Вона ж тим часом витягла з фартушка фотокартку та з розпачем дивилася на тріщину, яка ніби відкраяла правий верхній її кінчик, саме той, де з іншого боку був напис «Василеві од Марусі на памьять, 30 мая 1899 г.».
Яка ж ти гарна, Марусю.
Денис і собі витріщився на фотокартку, на якій Маруся марно розгладжувала нігтем злощасний залом. Нарешті вона звелася на ноги і, кинувши через плече: «Йолопе, через тебе це сталося», пішла своєю дорогою. А Денис відставив відро і, накривши дашком правиці очі, іще довго дивився услід панській покоївці.
Розділ 2
Марусю, вставай, бо й долю проспиш!
Батько грюкнув вхідними дверима. Маруся прокинулася й сіла на постелі. Потяглася за глиняним кухликом, щоб напитися, але він виявився порожнім. Легко скочила з ліжка цебро з водою стояло на лаві біля дверей. Маруся набрала повен кухоль і зробила кілька ковточків. Раптом мокрий кухоль вислизнув їй із рук і дзенькнув об підлогу. Довелося Марусі підіткнути сорочку, дістати з-за груби шмату й заходитися коло підлоги, заодно збираючи докупи глиняне черепя. За цим заняттям вона не розчула легкого стукоту у двері, які за мить відчинилися. На порозі зявився незнайомий пан із хвацько закрученими вусами. Погляд його блакитних очей зупинився на голих Марусиних ногах.
Добридень, панянко! Незнайомець і не думав відвертатися, прискіпливо розглядаючи дівчину. Бачу, у вас тут недільне прибирання. Боже помагай!
Маруся зойкнула й випустила ганчірку. Відчула, рвучко обсмикуючи сорочку, як гаряча хвиля сорому заливає обличчя.
Пардон! Не хотів збентежити. Дозвольте відрекомендуватися. Юліан Казимирович Ясенський, вахмістр у відставці окремого корпусу прикордонної варти.