Тетяна БелімоваВинуваті люди
Присвячую батькові з любовю
Пролог
Один, два, три, чотири, пять Я вже йду шукать! А хто не сховавсь я не винна
Маруся забрала рученята від очей і роззирнулася.
Васильку, так нечесно! Там заказано ховатися!
Під трояндовим кущем валявся Василевий кашкет, а сам бешкетник, що так необережно видав себе, заліз у кущ жасмину й тихенько підсміювався з нерішучого дівчати. Маруся тупцювала біля панського квітника й не насмілювалася переступити через низеньку огорожу. Їй було одинадцять, а на дівчат у такому ніжному віці ще діють заборони. Василь, на кілька років старший, ніколи й ні на що не зважав, дер гнізда горобців і лазив на високі стріхи. Він міг заскочити на норовливого, ще не обїждженого жеребця та прогарцювати на ньому загоном коло, а то й два. За це частенько діставав від батька Гиви, який працював машталіром на кінному заводі графа Браницького, але це ніскільки йому не заважало й далі бешкетувати.
Маруська боягузка! закричав Василь півнячим фальцетом, чим неабияк ушпетив дівчинку.
А от і не боягузка! Сам такий!
Маруся огляділася, але Василь і досі був невидимим для неї. Вона наважилась і переступила у квітник. Біленьке платтячко замелькало між красиво підстриженими трояндовими кущами, а Василь зачаровано стежив зі свого сховку за тим, як мала морщила носика від пекучого сонця, як золотіли її коси, як вона зиркала навсібіч, немов руда лисичка, що ніяк не могла взяти заячий слід. «Виросту женюся на Марусьці», подумав Василь і сам злякався цієї думки. Що женитися не завжди добре, він затямив, коли мати Лександра плакали перед весіллям його старшого брата Івана, примовляючи, що той жениться на чаплі через гроші. «Але Маруська зовсім не чапля, вона схожа на панночку», утішив сам себе Василь і вже хотів був вийти, аж тут нагодився панський садівник і взяв маленьку порушницю за вухо.
Хіба пані не казали не бігати по квітниках?
Ай-яй! Дядечку, я більше не буду! Не тягніть!
Пішли до пані, їй розкажеш!
Василь хотів вибігти й оборонити Марусю від злого дядька, але його ноги немов приклеїлися до землі. Це тривало якусь мить, та, коли він нарешті опанував себе й вискочив із жасминового куща, було вже пізно: садівник заволік зарюмсану Марусю до панських покоїв.
Частина І. Посаг
18991900
Розділ 1
Колись батько сказав їй, що вона народилася останнього дня весни. Учора був цей день. Виходить, їй виповнилося вісімнадцять. «Коли я святкувала своє вісімнадцятиріччя, згадувала графиня Браницька, то протанцювала до ранку Ах, яка в мене була препишна сукня волошкового кольору Ах! Ах! Як це було давно» Маруся чула цю історію сотні разів, тому не дуже дослухалася до слів графині. Вона стежила за дорогою. Спершу визирала з віконечка потяга, коли вони ще затемна рушили з київського вокзалу до Білої Церкви. Потім виглядала з коляски, яку вислав за ними з маєтку граф Браницький. Марусі хотілося скоріше повернутися додому у рідну Іванівку. Так і минув її день народження: у підганянні хвилин і верст. І все одно, як не старалася Маруся пришвидшити час, вони повернулися до маєтку дуже пізно, ледь не поночі, й одразу лягли спати. Потім настав новий ранок, а день народження минув, розтанув, ніби його й не було.
Марисю, серце, що ти там побачила цікавого?
Маруся дивилася на недобудований іподром, який почали зводити між палацом і кінним заводом. Десь там на неї чекав Василь. Уже майже пів години минуло відтоді, як Василь подав Марусі знак, а вона все зволікала й не могла знайти приводу, щоб вийти до нього.
Та я дивлюся Перестали будувати чи що?
Ах, Марисю, ти в мене таке питаєш? Хіба я знаю?
Графиня Лідія Браницька почервоніла на виду. Ясна річ, вона не могла признатися покоївці, що граф Владіслав знову до нитки програвся в карти. Яке вже тут будівництво Хоч би маєток у руках утримати. Обіцявся, божився, що вже не гратиме, але щойно графиня поїхала до Києва трохи розважитися на іменинах губернаторші Драгомірової, як узявся за старе. «Варшава танцює, Краків молиться, Львів кохає, Вільно полює, а старий Київ знай грає в карти нагадала собі графиня давнє польське прислівя. Боже ж мій, і що тепер? Доведеться продати маєтки на Волині Бо ще зовсім трохи, і не буде з чого заплатити челяді, а вона й без того ремствує через малу плату».
Марисю, берися вже розбирати речі, та обережніше, прошу, з французькими капелюшками. Вони вельми делікатні. Ти ж знаєш, що один необережний рух і кінець красі
Графиня не встигла договорити.
Пані, до вас приїхали
У дверях зявилася дівчинка з кухні, яка завжди щось робила надворі й першою прибігала з новинами. Коли пані була в доброму гуморі, то могла обдарувати копієчкою спритну малу.
Ах, і хто ж там приїхав? Очі пані Лідії засвітилися від передчуття, бо вона добре знала, чиє імя зараз буде вимовлено.
Так це пан пан Дай, Боже, памяті. Складно називається, не можу в голові вдержати
Правду кажучи, малій складно було не лише запамятати, а й вимовити заковиристе імя Вікентія Монтрезора, давнього приятеля родини Браницьких. Пані змилувалася над дівчинкою і сама назвала гостя. Сподіваної копійчини мала не отримала, зате дістала відразу кілька наказів. Найперше треба було провести пана Вікентія до малого салону та спитати, чи не хоче він кави, а якщо він її зажадає, то бігти по неї на кухню. Потім наказано було простежити, щоб якийсь із панських машталірів заопікувався Монтрезоровим конем. А вже потому послати когось за паном Владіславом, господарем маєтку, хоча гість, була переконана графиня, приїхав не до графа й не дуже засмутиться, якщо не побачить його. Пані Лідія мала надію, що граф за своєю звичкою в робочому одязі займається кіньми й не поспішатиме митись і переодягатись.
Пані, можна мені піти до батька? Я речі взавтра порозбираю, за пів дня справлюся, от побачите.
Маруся завважила переміну в настрої графині. Може, вийде-таки відпроситися? Хтозна, чи й випаде нагода пізніше, коли пані засядуть із гостем кавувати. Марусин голос вивів Лідію Браницьку із задуми. Спальня, куди звечора затягли чималий київський багаж, виходила одними дверима в малий салон. І хоча графиня могла спокійно говорити з гостем французькою, якої Маруся не знала, усе ж їй не хотілося, щоб покоївка заважала спілкуванню та шурхотіла поруч коробками й валізами.
Ах, Марисю, серце, авжеж, іди до Флора Ігнатовича, але завтра раненько повертайся, бо роботи багато.
Пані Лідії не терпілося побачитися з Вікентієм Монтрезором. Вона махнула Марусі рукою, і та, ніби тільки й чекаючи на цей знак, вилетіла з покоїку й понеслася сходами на перший поверх.
Куди несешся, наче оглашенна? На ось, занеси батькові пиріжків, поки теплі.
У дверях, що вели на панську кухню, стояла тітка Олена, батькова менша сестра. Замість привітатися, вона лише окинула племінницю важким поглядом і вклала їй до рук два великі пироги з маком. «На матір-покійницю стала схожа. Одне лице, устигла подумати тітка, перш ніж Маруся зникла за дверима. Тю ти, хотіла розпитатися про Київ, про святу Лавру, а її вже й нема І куди вона так несеться? Точно оглашенна»
А Маруся, відчувши нарешті волю, і справді неслася, мов причинна, не розбираючи дороги. Налетіла на кремезний дуб, що чіплявся вітами за дах панського будинку, відступила на крок, обійшла дерево з іншого боку, де Василь кілька років тому вирізав ножичком послання для неї: «Марусинко, виходь увечері». Затяглося трохи, але ще можна прочитати світлі літери. Минуть роки, і цього напису, напевно, зовсім не стане, а кохання залишиться. Маруся в цьому не сумнівалася, бо ж іншого такого, як її Василь, немає на всьому світі.
Марусинко!
Щойно Маруся добігла до недобудованих колон іподрому, як Василь схопив її у ведмежі обійми, закружляв навколо себе. Пиріжки випали з Марусиних рук, а вона навіть не помітила. Обвила Василя за шию обома руками й сама ж злякалася себе. А як хто побачить? Що люди скажуть? Піде неслава Батько ганитимуть, пані Лідія закотить очі й зачне розказувати про пристойне поводження, тітка Олена знову шпетитиме біля кухні.