Отже, ми летiли далi. Хоч передавач все ще мовчав, нам, здавалось, починало щастити. Перед Шпiцбергеном туман розвiявся, i ми могли зорiєнтуватись. Але незабаром нас знову оточила майже непроглядна iмла. Припустив дощ, який поступово перетворився на хуртовину.
Торкнувши Жульбауда за плече, Амундсен показав йому рукою, що слiд набирати висоту.
Лiтак пiднiмався важко. Вiтер шпурляв його на всi боки, залiплював снiгом. Жульбауд обернувся до Амундсена i крикнув:
- Починається обледенiння!.. Елерони вже ледве рухаються!
Я запропонував вилiзти на крило i оббити кригу. Амундсен про це й слухати не хотiв. Однак коли пiлот вигукнув, що лiтак втрачає управлiння, я не послухався Амундсенової заборони i вилiз на лiве крило.
Працювати в крижаному струменi повiтря було дуже важко. Незграбнi рукавицi заважали, їх довелось скинути. Не можна було гаяти нi хвилини.
Сяк-так тримаючись за троси-розтяжки, я просувався мiж крилами, збиваючи кригу з площин палицею. З цим я впорався досить швидко, потiм перебрався на праве крило лiтака, позбивав кригу й там.
Жульбауд подав менi знак, що хоче перевiрити, чи працюють елерони. Лiтак почав ритмiчно гойдатися у повiтрi: це означало, що мої зусилля не пропали марно.
Я обережно поповз назад до кабiни. Раптом лiтак рвучко гойднуло, i я втратив рiвновагу. Закоцюбла рука, якою я тримався за розтяжку, зрадила мене. Одчайдушно чiпляючись за слизьку площину крила, я шукав якоїсь опори, але не знаходив i з'їжджав до краю. Якусь мить я висiв у повiтрi. А потiм лiтак зник у мене з очей. Я падав.
Через кiльканадцять секунд я влетiв у щось м'яке, нач в перину, i, мабуть, на якийсь час знепритомнiв. Мене врятував товстелезний шар снiгу.
Коли я отямився, то зразу ж почав видиратися з замету. Багато зусиль доклав я на це, але все-таки вибрався.
Все довкола тонуло в бiлому туманi, крiзь який не було видно нiчого вже за кiлька метрiв.
Куди йти?.. Що робити?.. Лiтак обов'язково повернеться, але мене все одно не побачать, та й приземлитися вони не зможуть.
Не лишалось нiчого iншого, як вирушити в безнадiйну подорож мертвою крижаною пустелею. Сидiти на одному мiсцi означало замерзнути.
Раптом здалеку долинув гуркiт лiтака. Звук мотора то посилювався, то затихав.
Я вирушив у напрямку рятiвного гуркоту. Шлях менi перетинали тисячi перепон, але жадоба життя гнала мене все вперед i вперед. Я обходив величезнi тороси i стрибав через розколини в кризi, доки дiйшов до смуги чистого моря. Зопалу я стрибнув у воду й поплив. На щастя, незабаром передi мною з туману виринули скелi.
З води я таки вилiз, але йти далi вже не було сили. А мокрий одяг на менi вмить перетворився на крижаний панцер.
"Вiдпочити!.. Трошечки вiдпочити!" - благало все моє тiло.
Недалеко вiд себе я помiтив щось схоже на невелику печеру, утворену нагромадженням криги.
"Там можна сховатись вiд вiтру й трошки зiгрiтись..." - промайнула в головi моїй пiдступна думка.
Я залiз у печеру. Сiв. Менi було так затишно.
"Нi в якому разi не спати!.. Спати не можна!" - наказував я сам собi i, щоб не заснути, рахував уголос. Пригадую, я нарахував майже до тисячi. Потiм мене почала долати солодка втома. Завивання вiтру поступово перетворювалось на райську музику, що дедалi бiльше нагадувала менi гуркiт мотора. Менi снилось, що я знову сиджу поруч Амундсена.
Гуркiт "Латама" безперервно лунав у мене в вухах, а я спокiйно засинав. I всi цi роки я справдi спав спокiйно...
Северсон замовк. Запала тиша.
Та ось в кабiнi спалахнула червона застережна лампочка, глухо застугонiли ракетнi двигуни. Космiчний корабель iшов на посадку.
Северсон не помiчав цього, поринувши у спогади. На нього занепокоєно, стривожено дивились великi чорнi очi дiвчини.
...Хто ж були отi двоє?.. Куди прямували?..