Коли я випадково познайомився з Нінель, вона була жорстко зациклена на спробах знайти собі пристойного жениха за кордоном, і мені доводилося терпіти її численні походеньки до специфічних свах, володіючих англійською, брати участь у перекладі «факсів» з прагматичними пропозиціями від закордонних пройдисвітів й навіть кілька разів возити Нінель до Києва на оглядини. Усе це я терпів, бо якби не Нінель, то неодмінно став би імпотентом й «культурним» алкоголіком; після тривалого так званого подружнього життя з істеричною Фригідою я опинився у постелі з розкішною жагучою жінкою й доволі швидко обернувся у принципово тверезого сатира. Під час наїздів до Києва ми зупинялися з нею у готелях чи зйомних квартирах, але того разу ми мали зустрічати чергового нареченого у Бориспільському аеропорту, і я попросив братика організувати легковик. Закордонний принц не прилетів (таке траплялося не так вже й рідко), й відтак Олежик запросив мене з дамою у гості. Не слід було мені погоджуватися, бо той візит став поворотною трикрапкою у ставленні Гюрзи до мене. Відтоді навіть її похвала на мою адресу була вщерть наповнена отрутою. А коли їй хтось заперечував: мовляв, Валерій таки хороший журналіст і навіть письменник, вона переконливо розяснювала: «Навіть серед президентів трапляються алкоголіки, а серед письменників їх хоч греблею гати». На те, що братик щороку сам-самісінький їздив у Карпати, де займався не лише гірськолижним спортом, вона дивилася крізь пальці, а от мій приклад був для неї вкрай небезпечним.
Як на те, непомітно перетворився у тендітну кульбабку батько; працьовита вразлива дитина війни досягла у старості безприкладного внутрішнього спокою, вочевидь, вирішивши себе більше нічим не тривожити. У мами навпакигеть зіпсувався характер: він став дражливим й доскіпливим, і в тому, що я розлучився з істеричною Фригідою, вона аж до смерті звинувачувала лише мене. Гюрза ж підливала масла ж у вогонь своїми ненавязливими співчуттями щодо мого пияцтва і блудства, і матуся навіть на батькових похоронах безцеремонно шукала докази моєї брутальності й алкоголізму.
Коли ж мама після чотиридобової агонії померла й лежала, насуплена і сувора, в домовині у вітальні нашого будинку, Гюрза чи не кожному, хто приходив прощатися з матусею, повідомляла, що Тетяна Яківна вже давно вважала і називала її дочкою. У моєму домі вона порядкувала після похорон, як законна господарка; я й запідозрити не міг, що вона ще тоді вчепилася у нього мертвою хваткою.
Моя душа навпомацки пробиралася крізь пітьму страшної маминої смерті, а поруч дім (мій дім) вже жадібно поїдали жадібні Хробак-філософ, й Гюрза, а поруч них витанцьовувала Ропуха Гнодіна, місцева «заратустра», від діянь якої навіть найдалекіші зірки здригалися. Здавалося, лукавий забрав у неї не лише душу, а й людську подобу, це було створіння, у яке навіть біси бридилися вселятисясифілітик Ніцше не зміг би створити у своїй уяві щось подібне. «По той бік добра і зла»це звучить так спрощено для Ропухи, від дихання якої ригає усе сущеі святе, і грішне, й навіть ніяке, неіснуюче. Її сморід й жадібне хрумкання двох її спільників не дозволяють піймати потрібного мені ритму життя, я не відчуваю ваги своєї душі і речовинності свого тіла, але, на щастя, лунає телефонний дзвінок, і мій криворізький приятель розповідає про свою величезну проблему, яка справді чималенька, навіть у порівнянні з моєю. Я дізнаюся, що окрім моїх потвор існує принаймні ще один Хробак, який доїдає легковик мого друга. Яка радість, я не один на цій планеті; ще можна пожити й слухати любовні жабячі серенади на старокостянтинівській Случі й криворізькій Саксагані. Ось що значить один-єдиний дзвінок у нашому життіможна і треба врятувати від загибелі батьківський маєток. Вже нема страху, щезло й відчуття фатальності. Змінився не лише язмінився цілий світ, змінилися причинно-наслідкові звязки, і я народжуюся вдруге, аби врятувати не так мій будинок, як спогади про нього, про мого безгрішного батька-Кульбабку, про постарілу дурепу-маму, яка довіряла не мені, а Гюрзі й Ропусі; розгойданий хвилями небуття світ непоправних наслідків кидає якір, і я сходжу у країну, де нема ні хробаків, ні проблем, але є зірки, які підбадьорливо посміхаються і висять дуже низько. Це врятовує ситуацію на певний час, і мені соромно, що я назвав свою вродливу і мудру маму дурепою. Вона була першою красунею у Малому Чернятині, а втекла з села через наполегливий, рвійний характер свого батька, мого улюбленого дідуся Яківа. Саме через отой характер односельці прозвали його Круцем, а маму відповідно дражнили Круцихою. Ось вона і втекла від цього прізвиська у Старокостянтинів, де зробила неймовірну карєру, дорісши до старшої медсестри районної лікарні. Ось так мій наелектризований дідусь (я називав його «дєдушка») подбав і про мене, бо я не тільки успадкував його характер, але й прізвиськоКруцик, яке, щоправда, оживало тільки у селі, на канікулах. Образливо було до нестями, хоча, за великим рахунком, я мав би ним гордитися, бо прізвисько дідуся (дєдушки) впритул торкалося не лише його неймовірної рвійності у роботі, але й численних любовних пригод. Ось чому як і дідусь, я завжди, був чужаком не лише поміж сільської босоти, ай у нашій зразковій середній школі 1, де міську шпану й кандидатів до неї було зібрано у класах «А», а пристойних учнів у класах «Б». Свій «10-Бе» я вже описав у відповідному есєї, тож повернемося до моєї щасливої-нещасливої мами. Абсолютна самотність, яка навалилася на мене ще у дитинстві, стосувалася і її, бо той містечковий матріархат, який царював у нашому домі і став божевільним після смерті тата (папи), заганяв мене на край землі, у позачасовий запасний напрямок мого розвитку. Я вибирався відтіль дуже довго, по краплинці збираючи своє втрачене «Я», а коли опинився на материку, побачив біля опустілого батьківського дому Хробака-філософа з Гюрзою й Ропухою. Й першим моїм доторком до світу наслідків було відчуття не страху, а фатальності. Ці агонізуючі душі, ці нахабні боягузливі жадібні створіння, які не зіграли жодної ролі в історії мого дому, прочесали усю його ауру, перевернули його верх дном, аби назавжди щезла у ньому чарівна сила мрій і спогадів. Папа й мама довго не могли завершити його будівництво через свою бідність; тривалий час у кімнаті, яка виходила вікнами у двір й молоденький садок, стояла лише величезна, накрита дошками бочка, увінчана примусом, на якому готували нехитру їжу. Коли у ній настелили підлогу й потинькували стіни, під ними зявилися майже антикварні диван й етажерка (спільний спадок папи й мами), перегодом й стіл, накритий древньою скатертиною. Кімнату віддали мені, і я, маленький книгоман-«наркоман», одразу ж взявся вивчати книги на етажерці; мине чимало часу і я зрозумію, що серед факторів, які підштовхували мене взятися за перо, одними з найголовніших є дві книжки, знайдені тоді там: «Хрестоматія з української літератури» для 8-го класу й «Підручник з акушерства». І назавжди вразили тоді мою спраглу до відкрить душу нещасливе кохання Лукаша й Мавки й зображений у деталях жіночий статевий орган, обсипаний цифрами, й їх розшифровкою під малюнком. Я гадаю, що тоді відбувся своєрідний ритуал посвяти, який супроводжує посвяту у будь-які таємниці.