Думав, ти таки вирішила просачкувати, шепоче він, якщо не захочеш залишатися, все окей. Не варто мені було вчора тебе підштовхувати.
Все гаразд, я нашорошено оглядаю зібрання. Жінок більше, ніж чоловіків, є декілька людей мого віку, але аудиторія переважно значно старша. Мене вражає жахлива думка: а що, коли тітонька Джун із дядьком Бобом теж тут? Вони полюбляють семінари. Я вдивляюся в присутніх та видихаю з полегшенням: ні, немає. Як воно?
Він киває:
Та все гаразд. Нормальні люди. Чесно, Лідз, тобі немає потреби залишатися, зрештою, може, воно тобі й зовсім не цікаво, він потягує шию, я кілька років не бачила, як він це робить. У нього таке було при сильній тривозі, наприклад, коли складав іспити в цій же самій залі. Правда, давай я заберу свій телефон і піду з тобою.
Розгублено дивлюся на нього.
Ти ж мене сюди запросив.
Йона відкриває рота, щоб відповісти, але до нас уже наближається якась жінка, вітально простягаючи руку.
Привіт, каже вона, я Ді. А ви, напевно, Лідія.
А! Я не надто промахнулася, уявляючи собі Ді. Брюнетка, трішки нижча за мене, а коли енергійно тисне мені руку, хвостик у неї на потилиці жваво гойдається. Ді має форми людини, що займається йогою, але не скажеш, що якась жахливо худа. Видно, чим вона Йону привабила. Сповнені співчуття карі очі зустрічаються з моїми, і я розумію, що Ді вже знає мою сумну історію. Вона затисла мою долоню обома руками, дещо занадто гаряче.
Ласкаво просимо.
Привіт, кажу, дещо занадто холодно, вивільняючи руку, але тримаюся молодчиною. Не знаю, що на мене напало. Бісить сама думка про те, що геть невідома мені людина гадає, що все про мене знає.
Боюся, що ви пропустили практику з усвідомленості, каже вона, але встигли на торт, а це, на мою думку, найприємніший момент семінару.
Я притримую уїдливу думку про те, що торт мені мало чим допоможе. Натомість кажу:
Може, Йона зможе сповнити мене усвідомленістю. Або я колись попрошу про індивідуальну сесію, якщо ви вважаєте, що це допоможе.
Ді пропонує, і хоча я бачу, що її словалише вияв доброти, це знову мені дошкуляє. Може, я мовчки випромінюю сигнали SOS? Ось я нібито тримаюся, аж тут вигулькує щира помічниця й вивантажує на мене свою підтримку, поки ця гора мене не розчавить. Починаю розуміти, що я геть не публічна особа. Мені краще заховатися за зовнішнім блиском, а потім тихенько розклеїтися, коли ніхто не бачить.
Матиму на увазі, кажу, але нічого не обіцяю, проте дякую.
Ді мовчки обмінюється поглядом з Йоною. Цього достатньо, щоб вихопити невимовлене: «Твоя приятелькато до біса важкий випадок, еге ж?» Хоча, може, я помиляюся, і якщо Ді філософськи налаштована послідовниця нью-ейджу, вона думає: «У твоєї приятельки, вочевидь, попереду довгий шлях до зцілення». Схоже на те. Або, може, це було просто: «Ходімо потім випємо?»а я тут стовбичу. Краще було мені не приходити, але пізно щось змінювати, бо Ді тримає мене за лікоть і вже тягне до групи, з якою сидів Йона.
Вони посуваються, щоб звільнити місце біля Йони, намагаються не дивитися просто на мене, але старанно демонструють свою гостинність. Чай мені наливає жінка, що сидить навпроти: «Камілла», повідомляє вона, ставлячи чашку переді мною. Дякувати богові, не робить ніяких зайвих рухів: лише стримана усмішка та приязний кивок.
Це Лідія, каже Йона, вигляд у нього похмурий.
Усі кивають.
Я Мод, літня жінка, що сидить поруч із Йоною, нахиляється вперед, вона майже кричить і постійно шарпає свій слуховий апарат. Якби я спробувала вгадати її вік, то сказала б, що їй під девяносто. Мій чоловік Пітер упав із даху, коли намагався налаштувати телеантену двадцять два роки тому.
О, мене захопили зненацька, мені прикро це чути.
З натягнутих облич сусідів за столиком можна зробити висновок, що про нещастя з Пітером вони чують не вперше.
Та не треба, я не журилася. Він добрих десять років крутив шашні з хвойдою із мясної крамниці.
Отакої. Я цього не очікувала.
Пирога?
Обертаюся до моєї сусідки з іншого боку, вдячна, що вона перебила цю розмову.
Він з яблуками та фініками. Цього ранку спекла, вона передає мені тарілочку. Я Нелл.
Дякую, беру тарілку. Не впевнена, за що саме я вдячна: за частування чи за те, що вона врятувала мене від необхідності шукати адекватну відповідь. Її спокійна присутність втішає. Нелл трішки схожа на мою мамуі віком, і статурою, а обручка на пальці підказує, що вона заміжня. Або принаймні була.
Пробачте Мод, тихенько каже вона, викладаючи пиріг на мою тарілку. Не уявляєте, як вона допомагала нам під час практики з усвідомленості.
Нелл перехоплює мій погляд, і мені стає легше від її почуття гумору.
Є такі книжки, каже Камілла. Щоки в неї густо червоніють, так ніби вона говорить через силу. Ось ця, як на мене, особливо помічна. Вона торкається однієї з кількох книжок про скорботу, розкиданих на столі. Принаймні в перші дні.
Мені останнім часом щось не дуже читається, відказую. Я завжди любила книжки, а надто художні, але зараз таке враження, що мозок не може зачепитися за розповідь, не знаю, чого мене потягнуло цим поділитися, саме вирвалося.
Повернеться, каже Камілла, якийсь час я могла читати тільки щось подібне, але згодом стає легше. Її пальці пробігають низкою перлів, що оточують її шию. Стає.
З вдячністю беру порекомендовану книгу.
А ти як, Йоно, запитує Нелл, читаєш?
Читаю, каже він, я вчитель англійської, тож воно якось саме приходить, він ковтає, у мене більше з музикою зараз проблеми.
Це для мене новина. Музикаце ж весь Йона: він грає, слухає, пише.
Не можу дивитися телевізор після того, як Пітер помер, кричить Мод. Старий дурень скрутив антену.
Розриваюся між бажаннями розреготатися і придушити стару.
Це можна зрозуміти, каже Камілла, дивлячись на Йону.
Напевно, ти досі повязуєш музику з аварією.
Не можу вловити цей звязок, не розумію, в чому річ. Не знаю, що саме встиг Йона розповісти про Фредді сусідам за столом до мого приходу, тому займаюся пирогом, не долучаючись до розмови.
Так, Йона тре обличчя руками, не можу більше слухати радіо.
Дай цьому час. Нелл, напевно, помітила, що руки його трусяться, і підсуває йому шматочок пирога.
Чому ти повязуєш музику з аварією? Я пильно дивлюся на Йону.
Його друг саме перемикав станції в приймачеві, Мод надто гучно втручається в розмову, не дивився за дорогою.
Я намагаюся виштовхнути слова з горла, запитати Йону, чи це правда.
Але слідство І затикаюся, бо мені раптом сягає думка, що тут відбувається дещо більше, ніж я усвідомлюю.
Над столом зависає незручна мовчанка, Йона підіймає обличчя, вивчаючи обдерту фарбу на стелі.
Я не думав, що ти прийдеш, каже він, ти запізнилася, я не думав, що ти прийдеш. А потім він повертається та дивиться мені у вічі, голос його тихий, тільки для мене. Він просто крутив приймач, шукаючи щось таке, щоб підспівувати, Лідз. Ти ж знаєш, який він був.
Я хмурюся, хоча добре знаю, що він має на увазі. Фредді ставився до водіння так само, як до всього у своєму житті: на повну. В нього була спортивна машина, з гучним вихлопом, і він любив, щоб музика гриміла, а він завзято співав, наскільки вистачало голосу.
Але ж на слідстві ти сказав, що він нічого неправильного не робив. Я там сиділа, і я чула, що ти сказав, що він нічого неправильного не робив. Мій голос здіймається все вище, ось-ось зірветься.
Я не хотів каже він так тихо, що його насилу можна розчути. Я не хотів, щоб про нього казали, що він загинув через необачне водіння.
Не таке необачне, як впасти з даху, пихтить Мод, попиваючи чай.
Кидаю на неї погляд, ладна її зрізати, але стримуюся. Серце моє зараз калатає не через цю стару. Ми з Йоною дивимося одне на одного. Я гадаю, що ще він мені не сказав.
Ти запросив мене сюди сьогодні, я тру рукою лоба, ти покликав мене сюди і потім кинув оцю цю бомбу, добре знаючи, чим вона буде для мене.
Він хитає головою, поки я говорю.
Ти не прийшла, Лідіє. Я чекав на тебе, і ти не прийшла, і всі говорили про людей, яких вони втратили, і я, навіть не знаю чому, я почав теж говорити. Гадаю, відчув себе в безпеці.