Усе, місце твоє, він викопує з кишені джинсів ключі від машини. Побачимося.
Мовчки дивлюся, як він киває могильному каменю Фредді та прямує геть, алеєю між надгробків. Але, коли я вже збираюся сісти, він обертається та йде назад.
Тут у нас завтра вранці в школі буде одна штука, каже він, ти могла б, знаєш, прийти, якщо схочеш.
Спантеличено дивлюся на нього:
Штука?
Знизує плечима:
Ну, знаєш, типу семінару.
Ні, слухай, так ти слона не продаси, усміхаюся, бо не знаю, що ще сказати.
Це семінар із проживання скорботи, окей? Він вимовляє ці слова поспіхом, з огидою, так ніби його ковбасить від того, що вони вириваються з його рота. Усвідомлення, все таке.
Семінар із проживання скорботи? я кажу це так само, якби він запросив мене стрибати з тарзанки чи з парашутом. Йона не з тих, хто зосереджується на всіляких чакрах, або чим там ще займаються на семінарах з усвідомлення. Я могла б чогось такого чекати від Еллі. А от від Йонидивно.
В головній залі буде, більш зніяковілого, ніж у нього зараз, вигляду набути неможливо, навіть намагаючись. Ді, новенька наша на підміні, вона тренер з йоги та усвідомлення. Запропонувала провести семінар, якщо люди зацікавляться.
У голові моїй постає Ді з блискучим волоссям та майже святенницькою усмішкою напоготові. Ловлю себе на безпричинній недоброті, дивуюся, на кого це я перетвориласягірка, мов переварена кава.
Не певна, що це моє, помякшую відмову усмішкою, ніби вибачення прошу.
Та я теж не певний, він одягає темні окуляри. Просто на думку спало.
Я киваю, він киває, і після незручної миті мовчанки він повертається та знову йде геть, але потім зупиняється й повертається вдруге.
Річ у тім, я думав, воно може допомогти.
Допомогти із чим саме? повільно питаю я, хоча знаю, про що він. Хотілося б мені, щоб він таки й не повертався, бо відчуваю, що ця розмова переходить у дуже небезпечну площину.
Він дивиться в небо, обмірковує слова перед тим, як заговорити.
З оцим. Він вказує на надгробок Фредді й навколо. Допоможе впоратися з оцим усім.
Я сама добре пораюся, дякую. Останнє, що мені хотілося б робити, це сидіти в кімнаті з купою незнайомців та говорити про Фредді.
Йона киває, ковтає клубок.
Казав тобі, бурмоче він, але дивиться на камінь Фредді, а не на мене, казав тобі, що вона відмовиться.
Зачекай-но хвильку.
Ти сказав Фредді, що я відмовлюся?
На вилицях Йони палають рожеві плями.
А я помилився? Він не з тих, хто зазвичай підвищує голос, але має природний хист погасити будь-яку суперечку. Я казав йому, що йду туди, бо думав, що це для мене буде добре, і що запрошу тебе приєднатися. Але також сказав йому, що від тебе почую «ні».
Ну то маєш! Здіймаю руки в повітря. Ти виконав свій обовязок, тепер можеш іти без почуття провини. Щойно ці слова зірвалися з моїх вуст, я вже шкодую про них.
Без почуття провини, повторює він. Дякую тобі за це, Лідіє. Збіса дякую.
А на що ти розраховував, коли змовлявся проти мене з моїм мертвим хлопцем? кажу.
Я не змовлявся проти тебе, він відповідає врівноваженіше, ніж я почуваюся. Я просто думав, що це може допомогти, але розумію. Ти зайнята, або тобі не цікаво, або злякалася абощо.
Я пхекаю, хитаю головою, дивлюся вбік на ряд сірих надгробків.
Злякалася? бурмочу, а він дивиться на мене, стенає плечима, непримиренний.
Скажи мені, що я помиляюся.
Я знову пхекаю, а на додаток ще й пирхаю. Знаю, він спеціально злить мене, та вже не можу не йти цією стежиною.
Злякалася? Гадаєш, я злякалася якогось жалюгідного семінару в шкільній залі? Я тобі скажу, на що схоже «злякатися», Йоно Джонсе. Це схоже на машину поліції, яка підїхала до вікна твоєї вітальні, і це схоже на те, коли ти ховаєш свого коханого замість того, щоб вийти за нього. Злякатисяце схоже на те, коли стоїш у «Сейнзбері» й думаєш про те, як проковтнути кожну кляту пігулку на медичній полиці, бо щойно згадала, що в сусідньому ряду ви з ним якось по-дурному сперечалися про печиво й усілякі такі дурниці, печиво, чуєш? І це виносить тебе. Фізично виносить, просто отут, у цьому місці. Я стукаю двома пальцями в серце, дуже сильно, синець буде. «Злякатися»це зрозуміти, яким нескінченно довгим видається життя без людини, з якою планувала провести його разом, і водночас знати, яким несподівано коротким воно може бути. Це як отой фокус зі скатертиною й чашками, от тільки милюдські, чорт забирай, створіння, розбиваємося, ми, не чашки, і я зупиняюся та ковтаю повітря, бо втратила нитку про те, що таке «злякатися», і я вже, дідько, плачу від люті й тому, що Йона стоїть помертвілий, блідий та нажаханий.
Лідз, каже він, наближується та кладе руку мені на плече.
Я скидаю її.
Ні.
Я прошу пробачення, гаразд?
Ні. Ні, не гаразд. Нічого з цього, показую різко на цвинтар, нічого з цього ніколи не буде гаразд.
Знаю. Я не хотів тебе засмутити.
Я не певна, звідки зявився цей вибух гніву. Неначе Йона зсунув камінь і спричинив обвал, а тепер мене накриває потік, неконтрольований, мов лава.
О, звісно, ти не хотів мене засмутити, випльовую я, і це звучить жахливо, навіть на мої вуха. Докопуватися до мене із допомогою мерця. Що це, Йоно? Тобі потрібно, щоб хтось пішов з тобою сказати помічниці вчителя, що ти на неї запав? У нього вже геть розгублений вигляд, далі нікуди. Просто напиши на сраній дошці в класі. Або запроси її кудись. Або те, або те, щось-то спрацює, я не збираюся водити тебе за ручку. Я не твій другий пілот. Я не Фредді.
Якусь мить ми дивимося одне на одного, потім я розвертаюся на підборах і, розлючена, йду геть.
Я не можу сказати Йоні, що сталося насправді: що моє тіло виснажене, а голова розколюється від цієї скаженої гойдалкижиття то з Фредді, то без нього. Минулої ночі я лежала без сну, намагалася вигадати раціональний спосіб пояснити комусь те, що відбувається, але це нереально. Як я можу чекати, що хтось зрозуміє, що іноді я буваю з Фредді вві сні? Я не збожеволіла і не вдаю, що Фредді досі живий у моєму повсякденному житті. Але є це це інше місце, де він і я досі разом, і відчувається, ніби мене замкнено в колі безперервної борні, ніби я опираюся поклику сирени. Що буде, коли закінчаться пігулки? Я відсуваю цю думку якнайдалі. Я не можу навіть розглядати таку можливість.
Наяву
Неділя, 3 червня
Не знаю, що я тут роблю. Ніколи особливо школу не любила. Сьогодні вперше, відколи отримала атестат, переступаю її поріг. Ні, насправді знаю. Я тут, бо почувалася стервом через те, що зірвалася вчора на Йону. От і надіслала йому есемес із дурнуватими вибаченнями, додавши, що, зрештою, трішки усвідомленості мені, може, й не зашкодить. Він відповів, що, мабуть, не зашкодить, тільки не певний, чи саме усвідомленості: контроль над гнівом теж би не завадив, бо я вже була готова перетворитися на Галка, аж джинси лопали. Тоді я відповіла, що краще спробувати оцю штуку, бо зелений не пасує до мого волосся. Отож я тут, волочу ноги цементною доріжкою до дверей школи, неначе мені знову чотирнадцять і я домашку не зробила. Запізнююся. Навмисно. Він сказав, з десятої до дванадцятої, а зараз уже одинадцята. Я слабодухо планувала прослизнути десь наприкінці заходу й заховатися в задніх рядах, а потім прибрехати Йоні, що я там була майже весь час, і в такий спосіб загоїти ті синці, що я йому вчора набила. Може, ми й не щодня бачимося, але я не хочу відчувати, що між нами все скінчено, це зрада щодо Фредді ставати проти його найкращого друга.
Я штовхаю двері шкільної зали, і ностальгійний запах застійного повітря та мастики для підлоги переносить мене назад, у часи ранкових лінійок. Майже відчуваю, як болять коліна від того, що ми сидимо, схрестивши ноги, на підлозі, а директорка вичитує нам про негідну поведінкуФредді по один бік від мене, краватку він загубив, Йонапо другий, нервово клацає кнопками свого годинника. У залі сьогодні не так багато народу, сховатися мені немає за ким. Усього зо два десятки гостей сидять навколо столів із чаєм та тістечками, а не вздовж встановлених ліній. Коли я заходжу, більшість учасників обертається до мене, я невпевнено завмираю, і тут Йона встає та йде мені назустріч.