Це така широковживана фраза, але мені вона вже не допоможе, бо, холера, мій світ наяву тепер можна описати тільки так: хтось вимкнув моє сонце. Беру кетчуп, що подає мені Шейла, киваю їй і повертаюся до Фредді.
Як ти ставишся сьогодні до покосу? тихенько питаю, провівши рукою по його плечі перед тим, як сісти.
Покосу? Він спантеличений. Це що, якесь дівоче таємне слово для сексу? Бо якщо воно так, то так!
Усміхаюся, ставлю не потрібний мені кетчуп на видне місце на столі. Фредді має щастя, бо ніколи не дізнається, про що я.
Я тобі щось хочу сказати, каже він, обіцяй, що не казитимешся.
Не можу обіцяти, відповідаю, поки не дізнаюся, що саме.
Він намащує собі тост і хитає головою.
Ні, ти спершу пообіцяй.
У цьому весь Фредді.
Добре, я здаюся, обіцяю не казитися.
Він одразу розпливається в усмішці.
Я замовив медовий місяць.
Моє серце спалахує радістю, потім щемить, бо ж цілком можливо, що я не зможу повернутися сюди саме тієї пори. Усе може припинитися просто завтра. Я направду відчуваю, як серце, ніби в уповільненому фільмуванні, перевертається в сальто-мортале у грудній клітці.
Правда?
Фредді страшенно задоволений собою. Він зі шкіри пнеться, щоб розповісти мені.
Хочеш сюрприз?
Хитаю головою, не довіряючи своїй здібності говорити. Я сподіваюся, він подумає, що сльози в мене на очахвід радості.
Куди ми їдемо?
Він робить паузу, ніби насправді розмірковує, чи варто зберегти секрет, але зрештою не може стриматися:
Нью-Йорк!
О, не сумніваюся. Я завжди хотіла до Нью-Йорка. Я бачила кожен епізод «Друзів». Я хочу заприятелювати з Керрі Бредшоу та гуляти босоніж Центральним парком. Я навіть не питаю його про ціну, бо в моїй уяві ми вже пливемо поромом до острова Стейтен. Смішно, але це справдешні ми.
Ти не міг зробити кращого вибору, я тягнуся через стіл до його руки. Більш нічого мені не кажи. Дай трішки помріяти.
Він гладить великим пальцем кісточки моїх пальців.
Тобі дуже сподобається, Лідз.
А я й жодного сумніву не маю. Здається, я зараз заплачу. Тому змінюю тему.
Отже, чим займемося цього вечора?
Хочеш сказати, це не було секретне дівоче слово для сексу? Він вдає трішки винуватий вираз обличчя, потім сміється: Ми йдемо в кіно, памятаєш? Фредді нагадує план, про який я гадки не мала. Я збираюся лизатися з тобою на останньому ряду.
Лизатися? сміюся. Більше ніколи такого не кажи.
Він тягнеться через стіл та підчіплює виделкою жовток на моїй тарілці.
Буду. Поспішай, фільм розпочинається о пів на другу.
Отже, кіно, констатую. Зараз ранок банківських канікул, я разом із Фредді й у нас усе добре. Краще, ніж добре: у нас так, як було, він і япроти цілого світу. Я навіть не розізлилася на нього за відібраний жовток, хоча він робить це навмисне, щоб мене піддражнити. Ми йдемо в кіно, щоб лизатися на останньому ряду, мов школярі. Горнімо сіно, поки сонце високо.
Наяву
Неділя, 27 травня
Я сиджу в кухні на підлозі, притискаючись мокрою від поту спиною до шафки, руки тремтять, стискаючи пляшечку з пігулками. Кілька хвилин тому я випадково розсипала їх стільницею, потім лазила підлогою, мов наркоман, хапаючи рожеві кружечки, доки не закотилися в щілини між мостинами. Загнала собі у вказівний палець болючу скалку, але все, що справді мало значення в ці панічні секунди, це потреба переконатися, що кожну таблеточку буде знайдено та надійно закрито в належному місці.
Я відвідувала Фредді шість днів поспіль. Тепер до межі виснажена, ніби вві сні марафон бігла. Доведеться з прикрістю визнати, що так тривати не може. За свої побачення я плачу не лише знесиленнямя за це сплачую найвищу психічну ціну. Години, коли я не сплю, перетворилися на очікування, сповнене нетерпіння, передчуття, майже хворобливого страху, що не вийде зустрітися з коханим наступного разу, що я можу ніколи більше не відчути цієї гострої насолоди. Неможливо пояснити, як воноперебувати там. Якось ми з Еллі були в Національній галереї. Нам тоді трапилася картиназараз не можу пригадати художника. Австралійський пейзаж. Вона не належала ні до найвідоміших шедеврів, ні до найяскравіших. Та щось таке було в чистоті її кольорів, у насиченому світлі, що притягнуло до себе мою увагу, наполегливіше, ніж до інших картин. Світ моїх снівтам, між мазками пензля й фарбами живопису, живий, опуклий, він притягує мою увагу, ніби силою магії. Він затягує.
Я тримаюся за голову, спустошена. Цей випадок із пігулками змусив мене визнати правду, що останні кілька днів проглядала під поверхнею: я наражаю себе на небезпеку. Кожен день зі смерті Фредді був для мене ніби нова гора, на яку потрібно видертися, і, попри те що я ніколи не була спортивною дівчиною, якимось робом щоранку знаходила сили взутися в похідні черевики та розпочати це самотнє сходження, знову й знову. А цими днями я навіть не переймалася шнуруванням черевиківмені було байдуже, чи поріжу я собі стопи на шмаття. Я не звертала уваги на свої кроки, на свої думки перед кожним новим поворотом дороги, бо всі шляхи вели до безпеки, до Фредді, який чекав на мене на вершині.
Але, як завжди, отримуючи щось, мусиш щось віддати. Торг має бути завершено. І тут, немов ванна холодної води, мене пробрало до кісток усвідомлення: ціною може виявитися мій здоровий розум.
Години, коли я не спала, почали мене дратувати, до того ж мене дратували всі, кого я зустрічала в цю пору. Зо два дні тому в телефонній розмові я винесла мозок мамі. Еллі каже, що, коли вона вчора вранці заскочила до мене, вигляд я мала кепський. Я відмовилася йти разом з нею до мами на сніданок. Я весь час готова була зірватися на грубощі, бо щомиті всі мої думки були лише про рожеву пігулку, що чекала мене на кухонному столі. Минуло кілька незручних хвилин, сестра пішлазіщулена, зігнувши плечі. Я дивилась їй услід і почувалася цілковитою свинею, але погукати та повернути її не хотіла, бо поклик пігулки був гучнішим і переконливішим, ігнорувати його я вже не могла. У цьому і є справжня проблема: я бачу перед собою шлях, устелений розтоптаними почуттями моїх рідних, і дедалі більше віддаляюся від них заради іншого місця, заради Фредді.
Я ставлю пляшечку з пігулками на підлогу біля себе, кілька хвилин нервово й нерішуче дивлюся на неї, по тому витягуюся та відсуваю її так, щоб не дістати рукою.
Чи зможу я витримати й уживати по одній щодня? Може, раз на три дні? Раз на тиждень? Хмурюся, пригадуючи, що в суботу випила дві, спрагла до Фредді, мов жадібна дитина. Саме це й хвилює мене найбільше. Те, що я не матиму сили чинити спротив такому глибокому зануренню до іншого життя, що я опинюся більшою мірою там, ніж тут, надто занурена, щоби знову безпечно повернутися додому.
Наяву
Вівторок, 29 травня
Я тут подумую про те, щоб невдовзі повернутися на роботу.
Мама намагається приховати здивуванняне дуже успішно. Ми всі зараз сидимо в її маленькій бездоганній вітальні, босі, як завжди, бо бережемо кремовий килим. Він не лише в холі: мама захопилася низькою ціною та постелила його скрізь, на всьому першому поверсі. Звісно ж, це кімната для відпочинку, і відпочивають тут за дуже й дуже суворими правилами. Червоне виноні-ні, у жодному разі, так само й будь-яка їжа не білого кольору. Тож дозволено біле вино, пюре або рисовий пудинг. Я не жартую. Ми з Еллі, як були підлітками, постійно виносили бляшанки з оцим усім, і, попри те що килиму вже пятнадцять років, він і зараз майже мов новий. Єдину пляму, яку вивести неможливо, приховує канапа: одного різдвяного ранку, коли Еллі ще була підлітком, вона геть не при собі повернулася від свого тодішнього хлопця-сусіда, у якого й була не більше ніж годину: пили вони джин із чорною смородиною. Оце була картина, коли її вивернуло на мамин килим, де вона зрештою і відключилася, пропустивши різдвяну вечерю.
Справді? перепитує мама. Я бачу, що вона намагається придумати продовження. Мабуть, матуся завбачливо обходить «Трясця, та нарешті!» й міркує про «Дякувати богові!», перед тим як зупинитися на словах, які зрештою лунають з її вуст: Люба, ти справді впевнена, що готова?