Знаю, що не потрібно, але мені це подобається, каже Еллі, передаючи мені пачку масла. Кави?
Я вдячно киваю.
Ми сьогодні щось збиралися робити? питаю, побачивши купу Елліних сумок у передпокої. Сподіваюся, я нічого такого не забула, але раптом ми щось із нею запланували?
Вона якось незрозуміло дивиться на мене, мовчить, потім хитає головою.
Я ходила в місто, потім прийшла до тебе. Не думала, що ти теж захочеш.
Наступного разу, відмахуюся.
Вона всміхається, але видно, що не дуже вірить такій обіцянці. Вихід до «Принца» минулої суботиперший випадок за багато тижнів, який міг би свідчити про те, що я готова щось змінювати замість сновигати будинком, немов Ніколь Кідман в «Інших».
Що в тебе доброго, питаю, окрім кавово-горіхового торта? Нюхаю торт, щоб показати, як мені подобається.
Та всілякі штуки до роботи, Еллі вдає, ніби то нецікаво, хоча мама каже, що сестра аж світиться радістю через нову роботу в готелі.
Можна глянути?
Вона дивиться на мене такими очима, що я відчуваю: я найгірша сестра у світі. У її погляді і надія, і недовіра, Еллі заразнемов нашорошене кошеня, немов я можу передумати й забрати мисочку з молоком, якщо вона надміру зрадіє.
Мені справді соромно. Тож я щедро нахвалюю її покупки, захоплено вигукую щось про кожну обновку, яку вона дістає із сумки. Та й справді, щиро заздрю, роздивляючись її нові туфлі. Не через самі туфлі, а через те, що вони означають. Нові туфлі, нова робота, новий початок. Я сподіваюся, вона там собі нової найкращої подруги не знайде.
Ти що, нервуєш? запитую, бо бачу, як вона рівнесенько складає серветку, накриваючи туфлі, потім акуратно накриває коробку кришкою. Вона точно була б Монікою.
Страшенно, зізнається сестра, усе боюся, що буду немов новачок у школі, який нікому не подобається.
Я мяко сміюся.
От не думаю, що є на світі бодай одна людина, яка тебе знає і якій би ти не подобалася.
Еллі дивиться із сумнівом:
Я що, така зануда?
Не зануда, виправляю її, точно не зануда. Просто добра й весела, морщу носа, а ще іноді трохи любиш керувати, показую великим та вказівним пальцями дюйм, десь тако, не більше.
Еллі коситься на мене:
Тільки тому, що ти іноді потребуєш людини, яка б тобою керувала.
Я рада, що це ти.
Могло б бути гірше. Наприклад, матуся, додає вона, і ми обидві киваємо, бо знаємо, що могло б.
Тобі ж доведеться керувати на новій роботі?
У мене буде приблизно десятеро підлеглих.
А, пророкую, тоді ти будеш не новачком у класі, а новою вчителькою. Вони намагатимуться справити на тебе враження, пригощатимуть яблучками й усе таке.
Ти так гадаєш? Привезу всі яблука сюди й тебе нагодую, коли так. Тобі вітаміни потрібніші.
Ну от, знову керуєш.
Тренуюся перед роботою.
У тебе виходить.
Сидимо, пємо каву.
Тортика? питаю.
Як ти, так і я, фраза з нашого дитинства все життя з нами. Як були малі, вирішували зимового ранку, чи зїхати з пагорба за домом на маминій чайній таці як ти, так і я. Школярками наважувалися проколоти вуха в сумнівному салоні «на районі»як ти, так і я. Ще одна чарка «на коня», хоча обидві знаємо, що нам уже досить, як ти, так і я.
Тягнуся за тортиком, розпаковую яскраву обгортку:
Згода.
До тортика додається імпровізований кінофестиваль, бо Еллі вмикає телевізор і знаходить «Брудні танці». Ми дві години милуємося тим, як Патрік Свейзі із чесними очима крутить стегнами перед Бейбі Гаузман. Намагаюся згадати, коли востаннє танцювала, проте не можу. Неначе автотроща розколола моє життя на «до» і «після». Часом я намагаюся пригадати деталі цього «до», відчути швидке полегшення, і тоді паніка стискає груди від самої думки, що я можу забути нас, забути Фредді Гантера. Я знаю, я завжди памятатиму найвищі ноти: його обличчя, наш перший цілунок, його освідчення. Але ж є й інші деталі: запах його шиї пізно вночі; сувора рішучість погляду хлопця, який рятує маленьку жабку на шосе та крутить на велосипеді до місцевого парку із жабеням, загорнутим у футболку; або те, як він загинає мізинець на лівій руці уперед і назад, не кожному таке вдається. Саме ці спогади я боюся втратитивипадковості, події, які й створили нас. Вечір, коли ми танцювали востаннє. А потім усе повертається до мене, і вузол на серці поступово слабшає. Ми танцювали на Новий рік, у «Принці», потім на морозних вулицях, дорогою додому. Фредді мене підтримував, хоча сам був пяний як чіп. Ту саму дорогу я прокульгала минулого тижня, коли Еллі вела мене до дверей, дбаючи, щоб я не загриміла в канаву.
Що ж, недільний вечір, ми тебе зробили. Моя сестра пішла додому, до свого чоловіка, а я теж маю декого, з ким бути разом.
Уві сні
Понеділок, 21 травня
Мені потрібно кілька секунд, щоб налаштуватися та зрозуміти, що ми в «Шейлі», маленькому кафе на бічній вуличці, за рогом від дому. Хоча зараз уже по дванадцятій, офіціантка щойно поставила перед нами два англійські сніданки. Наше постійне замовлення. Фредді любить такий сніданок більше, ніж я, тож завжди зїдає ще й половину мого. Я заспокоєна знайомою атмосферою, поверненням у нашу стару повсякденність.
Найкраще, що є в банківських канікулах, він перетягує виделкою сосиску з моєї тарілки на свою, додатковий сніданок.
Це звичайне кафе з пощербленими пластиковими меблями. Простий міцний чай і розчинна кава з розпарованих чашок. Фарба на вивісці за дверима поблякла й вигоріла, але, попри всі зовнішні недоліки, страви зроблено з душею. До того ж завжди тішить тепла гостинність Шейли, чий чоловік намалював цю вивіску сорок років тому. Він помер позаторік, просто впав долу, коли смажив бекон на кухні свого кафе, не сумніваюся, що саме так він і хотів піти. На його похорон до церкви зійшлося стільки народу, що можна було лише стояти. Я пригадую, як мене затисло між Фредді та сусідом із нашої вулиці: той важко оперся на мене й ридав, примовляючи, що ніколи не знав іншого кухаря, який би так талановито готував чорний пудинг. Чесно, не вигадую. Я ловлю погляд Шейли, коли та виходить із-за бісерної фіранки, що відділяє кухню, а вона всміхається мені у відповідь. Фредді Шейла підморгує, а він у відповідь підіймає великого пальця.
Кращий бекон, ніж у моєї мами, коханий з усмішкою робить комплімент господарці, тільки їй не кажіть, що я таке бовкнув.
Є в нього хист до цьоговін змушує людей відчути, що вони улюбленці. За ці роки я безліч разів бачила, як він миттєво захоплює співрозмовника променем свого світла.
Піду візьму кетчуп, кажу я Шейлі, бо мушу з нею поговорити. Встаю, роблю пять кроків до барутака собі дистанція, замало, щоб устигнути переформулювати думки в слова.
Усе гаразд, дорогенька? питає вона, кидаючи оком на мій майже неторканий сніданок. Шейла з тих жінок, які страшенно пишаються своїми кулінарними здібностями, попри непретензійний вигляд її кафе.
Ще чаю? розгублено здогадується господиня.
Хитаю головою, почуваюся дурепою.
Я просто хотіла кетчупу, бурмочу, та одразу затинаюся, продовжую: І ще сказати, як мені шкода Стена.
Я захопила її зненацька. Бачу в її очах знайомий порух. Упізнаю, як вони на мить зблискують вологою, як вона переводить подих перед тим, як заговорити, так само як і я, коли хтось несподівано вимовляє імя Фредді. Вона ще не може нічого сказати, тож я заповнюю порожнечу.
Я просто я не забула про нього. От і все.
Це говорять уголос мої страхи: що світ забуде Фредді Гантера. Звісно, що я не забуду, але зараз в офісі хтось сидить за його столом, і хтось інший грає під його номером у футбольній команді. Усе так достеменно і є: світ рухається далі, але іноді я просто хочу, щоб люди памятали, тож я кажу це зараз Шейлі, та раптом відчуваю, що перейшла межу.
Коли молода, думаєш, що в тебе є весь час світу, каже вона. А потім раптово обертаєшсяі ти вже стара, і твого вже немає з тобою, і ти тільки дивуєшся, як так швидко минули роки. Вона киває в бік Фредді та знизує плечима: Горни сіно, поки сонце високо. Ось усе, що я можу сказати.