А може він, ну-у, туди-и я підкинув несміливо.
Куди? Володька звівся на коліна.
Туди, я тикнув пальцем на щілину між дошками, упав
Не знаю, а лише здогадуюсь, чим би закінчилась наша дружня братня бесіда, якби до нас не завітав Ромка.
Що за поклони? захихотів він, уздрівши нас на колінах, ви чо?
Ми це-е, кнопку на календар, признався я, кивнувши на компютер, і шуруп загубили.
Через нього все! не преминув вишкіритися мій братичок.
Ромка здивовано роззявив рота та шкрябонув себе за вухом:
То ви що? Повні телепні? Ги-ги!
А чого?
Який календар? Це тобі що, шпиця у колесі? Ой, не можу!.. Ха-ха!.. сусід зайшовся голосним сміхом.
Ми тільки глянути. А то не робить. Володька ковзнув поглядом по «ящику», що мертво лежав посеред кімнати.
Тільки одним оком!..
І все!..
Що «все»? перекривив Ромка братуху, гупнувши себе щиколотками по лобі.Розбирають, ну?! Він же на гарантії! На га-ран-ті-ї! ох, як же сусід запустив по складах, точно як англійській.
Ну і
Розкручувати не можна! Не мож-на. Ясно?
І що тоді з ним робити?
Ромка поважно всівся, розкинувши обидві руки на спинку дивана:
Дякуйте, що в сусідах такий чоловік живе, як я. Юзер!
В тебе ж на телефоні ні копійки. Щоби в Америку
Ага! докинув і я.
Причому тут мобіла! До мене завтра брат приїжджає. Двоюрідний. Дійшло?
Е-е
Ну й не дійде! чомусь розсердився Ромка. Начебто ми спроможні вгадувати чиїсь думки. Він добре в компах волоче, продовжив сусід, лівака привезе.
А що воно таке? Лівак.
Хе-хе!.. Програмісти! Це операційка така.
А ця вже погана, наша?
Спец діловито заклав ногу на ногу:
Темнота! Нетрі! ЇЇ встановлюєш у компютер, і нікуди дзвонить більш не треба. Отак!
То прийдеться таки розібрати компа?
Ну село-ковбаса! продовжував кепкувати Ромка, начебто він виріс не на тому кутку, що й ми, вона на диску, на диску!
А-а «заакав» Володька. Можна подумати, що він щось допетрав. Певно, так, як і я. Проте слідом за братухою я розуміюче «агакнув»:
Ага. А без одного гвинтика робитиме? додав я на всяк випадок.
По любому. Сто відсотків. Взавтра встановимо. Хай тільки приїде, і відразу Той шуруп ні до чого.
Його можна й не шукати?
Ромка крякнув:
Ну Лишнім він би там не був. Комплект!..
Ось уже тепер нам ясно. Все ясно. Як серед білого дня! І більш не мені, а Володьці. Він жеголова! Бо старший:
Дуй в сарай по лома.
???
Будемо зривати підлогу. Поки мама не повернулась. Повинні успіть
БУЗУВІРИ
Сидимо в густій кропиві. Під старою березою в кінці саду. Вечоріє вже, а ми з Володькою, братухою, тутечки ще з обіду. Печемося. Иги!.. Бо надумали з дому дременути. Та так, щоб назавжди. Ну, хоча б до темної ночі. А що робити? Коли в хаті таке-е Бузувіри! Як говорить баба Настя.
І того шпаркого гвинтика не знайшли, і плінтуса потрощили. Ломом. Та якби ж-то тільки й того!
Коли Володька почав завзято длубати важкою залізякою дошку в підлозі, я слушно зауважив, що непогано було б її підважити. Хай не думає, що тільки вінголова. І моя варить!..
Притягни поліно! звелів братуха.
Я вже лома приносив! Тепер твоя черга!..
Володька зло позирився в мій бік, та засікши рішучість моїх намірів, вирішив не вдаватись до подібних дрібниць, як-то тріску наших сорочок та звичного братерського сопіння з одночасним валянням на підлозі.
Подумаєш!..
Видно, що старший меншому уступати не помишляв. Та братуха не став зайве нагадувати, хто випустив злощасного компютерного гвинта у щілину між дошками, а пробіг очима по кімнаті:
І це згодиться! його погляд зупинився на маминій прасці, що стояла в кутку кімнати. Зараз її підкладемо.
А коли, ну, те-е мені вистачило ума засумніватися в братовій винахідливості. Та Володька договорити не дав:
Та що їй станеться? Вона ж металева!
Підклали праску. Боком. Зверхулом. Вільним кінцем під плінтус Ага. Володька натужився Не йде. Я допоміг. Натиснули І-і
Хря-я-ясь!.. Бе-бе-х!!..
Не знаю до толку, що в той мент сталося, але коли я врешті насмілився відкрити очі То-о Ой! Краще б мені того не бачити до самої смерті, як-то каже баба Настя.
Братуха сидів на підлозі, чухаючи потилицюто перший факт, що влипли! Я перелякано повів очима до стіни, туди, де був плінтус. А потім розпачливо присвиснув, в точності повторивши Володьчине шкряботіння загривка. Бо брати ж!
Тре тікать. підсумував братуха, досконало вивчивши результати нашої роботи.
А куди?
Світ за очі. Поки мама не прийшла. А то
Я, здається, відчув кінчиками вух, як завзято фурчатиме мамин рушник. І мабуть, цього разу лише ним не обійдеться. Спробуй-но тепер мамі пояснити, навіщо вже нам, двом пустоголовим макітрам, прикортіло підлогу зривати? Ну все, все вже було, а щоб хату розносити, га? Ого-о І оте мамине «Чого вам ще бракує?» буде останнім, що ми від неї почуємо, бо далі Ох Добре, коли тільки рушник. А дійде до лозини. Пятами чую, дійде. І що скажеш? Що шукали болта? Якого? З нового компютера?!.. Уже? Не робить? Розібрали? То це вам що, шпиця з велосипедащоб її крутити? Два кабани коштує, два! Рік росли, а вони за два дні рознесли. Палисвіти! Як скаже баба Настя.
Тут і таткові роботи вистачить. шмигнув я носом, на цей раз.
Праску треба сховати. Щоб не за все зразу. Володька наче вгадав усі мої шалені думки.
Угу
«Затерли» її в диван. А відбиту пластмасову ручку загилили аж у калюжу, що на дорозі. І кінці в воду!
Руківя, видко, тоді «відєдналося» від праски, коли з рук вислизнув лом та по ньому й торохнув. Плінтуса, видертого «з мясом» і тріснутого по всій довжині, якось навскоси та приліпили. Братуха вже було погнався по фарбу, аби хоч трохи поприховувати чималі огріхи на клятій деревині, залишені залізякою.
Смердітиме на всю хату я остудив Володьчину біганину, та й стіна Однак побачать.
Н-дя братуха безнадійно спробував притулити до штукатурки добренький шмат відірваних шпалер, а мо, гвіздочками як?..
Лом уже був. Тепер тутечки молотка лише й бракувало.
Володька заклопотано колупнув нігтем глибоченьку борозну, залишену ломом на стіні:
Розрисували Я ж кажу, линяємо!
Вдруге повторювати братусі не довелось. Ми дременули з хати, як говорив Володькасвіт за очі.
Правда, я ще встиг зметикувати і на ходу прихопити веселенький шмат сала з холодильника. Бо в мандри йдемо! А коли пополуднати?.. Тоді що? Вмирати з голоду? А сальце буде, як знахідка. Гайда!.. Володька зопалу заледве не передушив гусеня, що необачно влізло йому під ноги. Від табуна, певно, відбилось. Це вона, бісова птиця, третій день нам жити по-людськи не даєпаси її та паси!..
Крізь хвіртку проскочити не успілище здалеку помітили маму, що саме поверталася з роботи. Її зміна сьогодні до обіду. Того й чесонули в кінець саду, під стару березу. А там кропиви ж!..
Сидимо. Мліємо Добре, що мама не пішла відразу до хати, а зайнялась нашою пораниноюі, бачу, води гусям, і до кроликів зазирнула Знаємо й самі, що там голо й босо Додасться нам, ой, додасться-я Але мама гукати нас не сталамабуть, подумала, що її обидва шибеники у ставочку хлюпаються. Якби жто!
Кропива тутечки буйно розперезалась, як не повернися, дошкуляє. Я вже й так, і сяк мостився, то лікті вогнем, то коліно Володька раз-по-раз себе по вусі ляскає. Комарі. Тут у затінку, їх повно. Від спеки поховалися. Дзиґотять. А лишній раз і не поворухнешсямама ондечки, на грядці з сапкою, кожний порух помітить. А тоді «Чом це ви, соколики, в кропиві? Обидва?». І пішло-поїхало
А комарі все дужче крильми лопотять. Вечоріє. На співах, було, затягували «Комарики-дзюбрики, кали-на..». Які ще вам «дзюбрики»?! Шуліки!
Діставай свої запаси.
Я мовчки витяг з-за пазухи добрячий шмат сала.
Хоч перекусимо. Засвітло. Володька зачепив зубами гарний кус, хліб давай!
Нема.
Як?! братуха перестав жувати. А де?
Не встиг хапонути. Спішили ж
Володька невдоволено хмикнув: