Петро ЗалєвськийВеселі пригоди
МОБІЛКА
Є в наших сусідів корова. Ряба. Взагалі-то, нам з братом до неї майже ніколи не було ніякого діла. Але до пори та до часу, як-то кажуть, і особливо не мені, а Володьці. Ряба то й ряба. Ластівка, то й Ластівка. Правда, на справжню ластівку вона мало схожа. Вся поплямована, не розбереш, чого на ній більшечорного чи білого.
Бувало тільки, мчу коли на великуа вона чвалає попід тином тобі назустріч, хвостом помахує, то я, звиняйте, зверну ввічливо з дорогихто зна, що та рогата голова задумала.
Іноді корова, повертаючись надвечір з пасовиська, радісно й безтурботно забрідає в шкодуна наш город із соковитою буряковою гичкоюто її найперший «ґандж». Охо-о, було би добре, щоб ота її «хороба», як каже баба Настя, була й останньою.
А то ж ні!.. Зараз розповім. І почну все по-порядку.
Ну, про те, що після відвідин Рябою городу між моєю мамою і сусідкою, тіткою Наталкою, спалахне дуже жвава балачка, розказувати не варто. Це й так зрозуміло. Чутно їх трохи не на весь куток. Навіть і дід Сокір, що живе за чотири хати, почує все до слова в закриті вікна. Мама голосно повідомлятиме тітку про те, що її нахабна корова вкотре за літо наробила збитків, он, і кущі помідорів вимяла, не кажучи вже про потрощену кукурудзу та пострижені буряки. А сусідка, взявши руки в боки, ще голосніше і ще запальніше, аж до хрипу в голосі, стане доводити, що її мила Ластуня ніскілечки не винна, бо наш тин біля огороду поламаний, от вона й лізе. Мама ж палко переконуватиме тітку, що тин не далі, як учора, рогом потрощила їхня ряба.
Врешті-решт, від отого лементу навіть кури перестають кудахкати і насторожено дослухаються до суперечки, а особливо наш півеньзнає, куди повів своїх курочок гребтися! Не інакше, як у квітник до тітки Наталки. Правда, нині якось обійшлося, бо сусідкам на очі перната живність не потрапила. Тож зозулястий своїм «ку-ку-рі-ку» радо подав команду курям сміливо гребтися далі.
Чим ця сусідська морока закінчується, ми з Володькою достоту й не знаємо, бо нас рідко застанеш вдома. Літо ж!.. Хіба що поламаний тин так і залишиться поламаним, а Ряба через два-три дні знову потовче полуднати на нашу грядку. Норовлива!..
Більше літнього часу ми проводимо на ставку. «Пропадаємо», як-то каже баба Настя, та додає, що від нашої купілі в нас позаду може й верба вирости. Ні я, ні тим паче Володька, не ймемо віри бабиним словам. Ми вже ж майже дорослі! Он Володьці, старшому, мама купила мобілку, виканючив. Задля цього всю зиму посуд мив. Я й собі почав про телефон заїкатися, але почув категоричнемалий ще! І все тут. Обмежились для мене сонцезахисними окулярами та мячем. Бачите, Володька на ціле вухо за мене вищий. Це скільки мені ще ждати?!
А братуха таким поважним став з тією мобілкою, прямо тобі як великий начальник. Куди треба й не треба телефон з собою тягає. Знай, повісить його пасочком на шию, бейсболку на голову, а коли у мене ще й окуляри випросить! О-о!.. Як-то по телеку я чув колись не по нашомутінейджер!
Куди Володьці на пляж без мобілки, га? Дарма, що на рахунку вже давно ні копієчки, все до останньої вибовкав тижнів зо два тому. А гляди, хтось на ставку топитися буде? Володька відразу«103»! «Швидку» викличе. Безкоштовно ж!..
Або коли, Боже ж не дай, пожежа в селі? Хто перший подзвонить «101»? Володька! Герой!
Лежимо. Сонечко на полудні. Ні хмаринки тобі. Благодать!.. Тим паче менія в окулярах. А Володьці, бачу, не до медуочі жмурить. У воду полізостудитися. Чутно, з помосту бовтає.
Видко, припікає не тільки нам. Ондечки череда, відганяючи надокучливих ґедзів, наближається до ставу. Бувало, коли обідня спека стає немилосердною, то корови у воду як забредуть, тільки одні роги й видно. Знай, стоять собі непорушно. Коли ми череду пасли, я непокоївся, аби ті корови тамечки не позасиналище попадають і потопляться! І ніяка мобілка тоді не допоможе.
А Володьчин телефон справді гарний. Розкладачка називається. Відкривзакрив, відкривзакрив Лежить на братових штанях, металево на сонці виблискує. Чудо техніки!
Отут-то вже й пора про сусідську худобину згадати. І про її ще одну «хоробу». Он, сунеться, до ставка попереду череди. Схоже, спрага її не на жарт взяла. Голову вгнула, суне, неначе неповороткий корабель, і прямісінько на ті Володьчині штани. Та хай, невже не обійде Я знічевя травинку до рота взяв, в зубах перекидаю. Руки за потилицю, а ногу на ногухай і пяти по черзі позагоряють. Красота!.. Дивлюсь, ряба худобина зупинилася та братовими штанами зацікавилась. Чого б то? Ніздрями винюхує, язиком ме #180; лькнула Тю-ю!.. Та відігнати не завадить. Лінь мені підніматися, тож пожбурив по ній чим бачив, лежачи. Тобто Володьчиним кедомщо під руку втрапило, те й полетіло.
Корова відсахнулась від лівого аж тоді, коли він їй поцілив по правому вусі. Ряба брикнула, затим глянула на мене, сказала своє голосне і тільки їй одній зрозуміле «му-у..». Аж раптом! Раптом!.. До мене докотилася жахлива думка. Я підскочив, наче ошпарений!.. Телефон! Це ж вона, осоружна скотина, де б не йшла, підбирає до рота усе блискуче. «Ото вже манора така», теж бабине слівце. Чи обгортка, чи пакет целофановийкорова знай, затягує в їх до себе, наче тунель засмоктує потяга. І мобілочку, розкладачку, ряба утягнула те-е-еж
А-а-а!.. задрижав у мені рваними струнами розпач, а Володька від мого крику навіть не вискочив, а вилетів із води на берег, яко жагуча стріла. Спочатку братуха не второпав, що воно й до чого, та потім! Потім!.. Що тут зчинилось!.. Не знаю, як і описати вам ті пекельні хвилини невимовного братового нещастя, лишень скажу, що Володька був ладен корові й під хвоста зазиратиа гляди, звідти телефон випаде? Не випав
А Ряба глибоким коровячим поглядом лише байдуже спостерігала за незрозумілою метушнею та ніяк не могла второпати, чого це братуха так знагла вибрикує довкола її плямистої фізіономії, лементує, крутиться, наче ґедзь і хапається від розпачі руками за чуприну. Ця незрозуміла вистава їй швидко набридла і вона, махнувши хвосом, спокійненько побрела у воду.
А Володька? Він знову миє посуд. В нього ще ці-і-ілий рік попереду. До нової мобілки.
ПОЖЕЖА
Дочекався таки Володька нової мобілки. Правда, не цілий рік нудився. Менше. На Паску вже була. Нова, чорна, гарна. З ліхтариком. Екран великий, триста кольорів. Супер! До компа можна підключати, і до того, як же його, принтера. Ну, в нас ні першого, ні другого ще нема. Буде!.. Головнеклянчити треба, уміючи. Не так, щоб ото без усякого толку маму щодня за спідницю смикати. Купи та купи Нічого з цього не вийде. Факт!
Треба нагадувати начебто ненароком, майже випадково, і ні в якому разі не наслинювати, бо
Цитьте, я сказала! Аби так до роботи!
І все. Надія на компютер тане в мареві незбутніх мрій та потрапляє разом зі зрадливими слізьми до носа, який починає підступно сьорбати.
Хе, я цю школу вже пройшов!..
А от коли про людське, а вірнішепро мамине око увесь вечір туманієш над задачкою, та силкуючись зобразити розумне і благоговійно-натхненне ангельське личко, безпристрасно підкинеш:
А Ромка на своєму задачки складає, а він йому підказуєі легесенько так, компю-ю-тер
Важливо, щоб і Володька приєднався:
А в компі є така програма, що й помилки виправляє!..
Мама промовчить, а я ж знаюподіяло, достеменно подіяло! Невже ж вона проти, щоб її дітки краще вчились?.. І так день за днем. Хитренько. У середу нагадали, в четверні-ні. Аж у пятницю. Не щодня! В нас графік. Правда, Володька не особливо в той успіх вірить. А я знаювода камінь точить. Якщо вміючи. Задля того я мамі про ніякі телефончики й не нагадую. Потерплю
Братуха ж після того, як сусідська корова мобілку усмоктала, заспокоїтись ніяк не міг. Снив телефоном і марив. Днів зо три, памятаю, як темна ніч ходив. І не їв, і не спав. А потім таки придумав. Голова! В агрофірму найнявся. Аж до кінця літа телят пас. Та копієчку до копієчки А ще ж хрещений трохи доклав на іменини, бабусяна Різдво та на Паску Купив таки!..
Телефон уже на ставок не бере. Ні-ні! На вулицю з мобілкою?! Та ви що? І не потикається. Тільки в хаті. Строго. Навіть мені до рук не дає. Каже, береженого й бог береже. Не інакше, як бабине. Щоб телефон, бува, ніхто лишній до рук не ухопив, замість дзвінка-мелодії вібрацію увімкнув: мобілка підскакує, мов жива, та екраном підморгує. Клас!