Ценаше місце! відрубала пані.Ми не пересядемо!
Двоє її дочок подивилися на нас.
Я розумію, що це ваше місце. Ми на секундочку, щоб діти не в усіх на очах перевдягалися.
Жінка нічого не сказала і склала руки на грудях.
Мама штовхнула нас у куток, майже просто на ту жінку.
Но! вигукнула жінка, виставивши руки перед собою.
О, дуже перепрошую. Просто заради пристойності,мама взяла в Йонаса мій плащ і розгорнула його, як ширму, затуливши нас від сторонніх очей.
Я швидко перевдяглась і затулила Йонаса ще й своєю сорочкою.
Він впісявся, сказала одна з дівчат, показуючи на мого брата. Йонас завмер на місці.
Ти впісялася, дівчинко? сказала я голосно. Бідолашна!
Відколи ми зайшли до вагона, температура в ньому зростала й зростала. Моє обличчя огортав сирий запах поту. Ми проштовхалися до дверей, щоб трохи подихати. Поставили валізи одну на одну, зверху сів Йонас, тримаючи вузлик від тітки Реґіни. Мама стала навшпиньки й намагалася визирнути на платформу, шукаючи очима тата.
Ось вам, якийсь сивий чоловік поставив на підлогу невеликий ящик. Ставайте на нього.
Дуже вам дякую! сказала мама і зробила, як він пропонував.
І давно? спитав він.
Відучора, сказала вона.
А чим він займається? спитав сивий.
Він проректор в університеті. Костас Вілкас.
О так, Вілкас, чоловік кивнув. У нього були добрі очі.Які красиві діти.
Так. У батька вдалися, сказала мама.
Ми всі разом сиділи на оксамитовій канапі, Йонасу тата на колінах. Мама була вбрана в зелену шовкову довгу сукню. Її жовте волосся спадало блискучою хвилею на одне плече, а смарагдові сережки зблискували на світлі. На татові був один з його темних костюмів. Я дібрала для себе кремову сукню з брунатним атласним поясом і таку саму стрічку в волосся.
Яка красива сімя, сказав фотограф, установлюючи великий апарат. Костасе, Ліна просто в тебе вдалася.
Бідолашна, віджартувався тато. Будемо сподіватися, що, коли виросте, буде схожа на маму.
Ага, сподівайся, відповіла я йому.
Усі засміялися. Сяйнув спалах.
10
Я порахувала: сорок шість людей було напаковано в оцю клітку на колесаха можливо, труну. Я малювала пальцями на пилюці в передній частині вагона, витирала малюнки, потім знову починала.
Люди балакали про те, куди нас везуть. Одні казалидо НКВД, іншів Москву. Я оглянула людей. Обличчя дивилися в майбутнє, кожне по-своєму. Я бачила рішучість, гнів, страх, сумяття. У когосьбезнадія. Вони вже здались. А я?
Йонас відганяв від обличчя й волосся мух. Мама тихо розмовляла з жінкою, син якої був мій ровесник.
Ви звідки? спитав хлопець у Йонаса. У нього було темне хвилясте волосся і карі очі. У таких в школі часто закохуються.
З Каунаса, відповів Йонас. А ви?
Шанчяй.
Ми мовчки, ніяково подивилися одне на одного.
А де твій тато? бовкнув Йонас.
У литовському війську, хлопець трохи помовчав. Давно вдома не був.
Його мама була схожа на офіцерську дружину, витончену й не звиклу до бруду. Йонас балакав далі, я не одразу змогла його зупинити.
Наш тато працює в університеті. Я Йонас. А це моя сестра Ліна.
Хлопець кивнув мені.
А яАндрюс Арвідас.
Я кивнула у відповідь і відвела очі.
Як ти гадаєш, вони нас випускатимуть хоч на кілька хвилин? спитав Йонас. Тоді, якщо тато буде на станції, він нас побачить. Зараз він не може нас знайти.
Енкаведисти нам не дуже взагалі щось дозволятимуть, сказав Андрюс. Я бачив, як вони били якогось чоловіка, котрий намагався втекти.
Вони називали нас свинями, сказав мій брат.
Не слухай їх, Йонасе. Самі вони свині. Тупі свинюки, сказала я.
Тихо! Я б такого не казав! відповів Андрюс.
А ти хто такий, поліцай чи що? спитала я.
Андрюс звів брови догори:
Та ні, я просто хотів, щоб ви в халепу не потрапили.
Не треба нам халепи, Ліно, сказав Йонас.
Я озирнулася, поглянула на маму.
Я віддала їм усе, що мала. Збрехала, сказала, що він недоумкуватий. У мене не було вибору, пошепки розповідала мати Андрюса. Інакше нас би розділили. Тепер у мене нічого немає, ані крихти.
Розумію, сказала мама, взявши жінку за руку. З нами теж таке хотіли зробити, а хлопчику лише десять років.
Онина дитина заплакала. До мами проштовхалася пані Рімене.
Вона намагається погодувати дитину, але щось не виходить. Воно ротиком узятися як слід не може.
Години тяглися, немов довгі дні. Люди стогнали від спеки й голоду. Лисий нарікав на свою ногу, інші намагалися облаштувати простір і речі. Я мусила покинути малювання на підлозі, натомість шкрябала малюнки нігтем на стіні.
Андрюс вискочив із вагона, щоб сходити в туалет, але енкаведист ударив його і вкинув назад. Кожен постріл і скрик змушували нас здригнутися. Ніхто вже не наважувався вийти з вагона.
Хтось помітив діру завбільшки з дошку там, де сиділа вперта жінка з дочками. Вони приховували діру і те, що з неї йшло свіже повітря. Люди насунули на неї, вимагаючи, щоб вони пересіли. Коли їх відтягли з того місця, ми всі по черзі використовували діру як туалет. Дехто просто не міг змусити себе справити потребу так. Від тих звуків і запахів у мене закрутилася голова. Хлопчик звісив голову з вагона: його знудило.
Пані Рімене зібрала докупи всіх дітей і почала розповідати казки. Діти з усього вагона проштовхалися до нашої бібліотекарки. Навіть обидві дочки отієї буркітливої жінки пішли від матері й сиділи, загіпнотизовані чарівними казками. Дівчинка з лялькою прихилилася до пані Рімене і смоктала пальчик.
Ми сиділи колом на підлозі бібліотеки. Один із молодших хлопчиків лежав на спині й смоктав палець. Бібліотекарка гортала книжку з картинками, виразно читала. Я слухала й малювала персонажів у блокноті. Намалювала драконаі серце закалатало. Він був живий. Я відчула хвилю його гарячого дихання, яка відкинула назад моє волосся. Потім я малювала принцесу, яка тікає, і її золотаві коси тягнуться за нею схилом гори
Ліно, ти готова йти?
Я підвела очі. Наді мною стояла бібліотекарка. Усі діти вже розійшлися.
Ліно, чи все з тобою гаразд? Ти так розчервонілася. Тобі не погано, ні?
Я похитала головою і показала їй блокнот.
Оце так! Ліно, це ти сама намалювала? бібліотекарка швидким рухом потягнулася по блокнот.
Я всміхнулася й кивнула.
11
Сонце почало сідати. Мама заплела моє спітніле хвилясте волосся. Я намагалася порахувати, скільки ж годин просиділи ми увязненими в цьому ящику, і гадала, скільки нам іще їхати. Люди їли те, що взяли з собою. Більшість ділилася харчами. Дехтоні.
Ліно, ота хлібина почала мама.
Я похитала головою. Чи справді хлібина й далі лежить на моєму столі?
У мене немає хліба, відказала я.
Ну що ж, сказала мама і понесла щось поїсти Оні. Мамині губи стислися: вона була розчарована.
Андрюс сидів, підтягнувши коліна до підборіддя, і курив цигарку. Він дивився на мене.
Скільки тобі років? спитала я.
Сімнадцять, він і далі дивився просто на мене.
І давно ти палиш?
А ти хто така, поліцай чи що? сказав він і відвів очі.
Настала ніч. У деревяному ящику було темно. Мама сказала, що нам треба бути вдячними, що двері залишено відчиненими. Я не збиралася ні за що дякувати енкаведистам. Кожні кілька хвилин було чути тупіт чобіт понад вагоном. Мені не спалося. Було цікаво, чи є на небі місяць, а якщо є, то який він. Тато казав: учені вважають, що з Місяця Земля здається блакитною. Тієї ночі я була згодна з ученими. Я б намалювала Землю блакитною, обважнілою від сліз. Де ж тато? Я заплющила очі.
Щось торсало мене за плече. Я розплющила очі. У вагоні стало світліше. Наді мною стояв Андрюс і намагався розштовхати мене носаком черевика. Він приклав палець до губ і кивнув головою вбік. Я озирнулася на маму. Вона спала, туго кутаючись у пальто. Йонаса не було. Я стала роззиратися на всі боки: де ж він? Андрюс знову мене підштовхнув і махнув рукою вперед.